Повна темрява. Без зірок

«Його не буде вдома до шостої завтрашнього вечора», — подумала вона... а втім, оскільки зараз чверть по півночі, в технічному сенсі, подумала вона, він повернеться додому вже сьогодні ввечері. Як не вважай, а вона мала попереду ще вісімнадцять годин. Безумовно, достатньо часу, щоби прийняти якесь рішення. Було б легше його дійти, аби вона змогла заснути, хоча б ненадовго — сон має здатність перезавантажувати мозок, — але на це й сподіватися не випадало. Вона може трішки задрімати, а тоді згадає Марджорі Дувалл, або Стейсі Мур, або (це було найболючіше) Роберта Шейверстона, десятирічного хлопчика. «ВІН “НЕ СТРАЖДАВ”!». І всяка можливість сну пропаде знову. Думка, що вона взагалі може ніколи більше не заснути, виникла в неї. Таке неможливе, звісно, але коли лежиш отак, зі смаком блювотиння все ще у себе в роті, попри те, що вона прополоскала його «Скоупом»[283], це здається цілком імовірним.

У якийсь момент вона усвідомила, що пригадала той рік у ранньому дитинстві, коли вона блукала по дому, задивляючись у дзеркала. Ставала перед ними, затуливши долоньками собі по боках обличчя, торкаючись носом скла, але затримуючи дихання, щоби воно не запітніло.

Якщо її запопадала мати, вона отримувала ляпаса по дупці.

«Лишаються плями, а я мушу їх відтирати. Чому це ти так собою цікавишся, інтересно? Тобі ніколи не потрапити на шибеницю через вродливість. Ну, а навіщо так близько притулятися? Так ти не побачиш нічого вартого видивляння».

Скільки їй тоді було? Чотири? П’ять? Занадто мала, щоби пояснити, що зовсім не власне відображення її цікавить, між іншим, — або не лише воно, головним чином. Вона щиро вірила, що дзеркала — це двері до іншого світу, і те, що вона бачить в них, це відображення зовсім не їхньої вітальні чи ванної кімнати, а вітальні чи ванної якоїсь іншої родини. Скажімо, Метсенів замість Медсенів. Бо по інший бік дзеркала все подібне, проте не тотожне, і якщо дивитися достатньо довго, починаєш помічати деякі несхожості: килимок там був овальним, а не круглим, як тут, двері там мали защіпку, а не засувку, вимикач містився не на тому боці дверей. І маленька дівчинка там, звичайно ж, була іншою. Дарсі була певна, що вони родички — сестри по дзеркалу, можливо? — але ні, не тотожні. Замість Дарселлен Медсен, ту маленьку дівчинку звали Джейн, або Сандра, або навіть Еленор Ріґбі[284], котра з якогось дива (з якогось лячного дива) збирає рис по церквах після вінчань.

Лежачи у колі світла настільної лампи у напівсні, не завважуючи власної дрімоти, Дарсі припустила, що якби зуміла тоді пояснити своїй матері, на що вона видивляється, якби розказала їй про Потойбічну Дівчинку, котра не зовсім була нею, мабуть, якийсь час їй довелося б перебувати під наглядом дитячого психіатра. Але зовсім не та дівчинка її тоді цікавила, дівчинка її ніколи особливо не цікавила. А цікавило її саме припущення, що за дзеркалами існує цілий інший світ, і якби змогти пройти туди, в інший дім (Потойбічний Дім), і вийти крізь його двері надвір, де на неї очікує решта того світу.

Звичайно, ці мрії минулися, а за допомоги нової ляльки (котрій вона дала ім’я місіс Масничка[285] — за назвою свого улюбленого сиропу до млинців) і нового лялькового будиночка, Дарсі перейшла до більш прийнятних для маленької дівчинки фантазій та ігор: куховарство, прибирання, покупки, насварювання маляти, перевдягання до вечері. Тепер, після стількох років, що залишилися позаду, їй врешті-решт відкрився шлях крізь дзеркало. От лишень більше не було ніякої маленької дівчинки в Потойбічному Будинку; натомість там був Потойбічний Чоловік, той один, що весь цей час жив у задзеркаллі і робив там свої жахливі справи.

«Здрастуйте вам за годящу ціну», — любив повторювати Боб бухгалтерське кредо, якщо таке взагалі існувало.

«На задніх лапах і нюхаю повітря», — відповідь на привітання «як справи?», котру добре знав кожний хлопчик у кожній зграї скаутів-вовченят, які він водив Стежиною Мертвяка. Приказка, яку, поза всякими сумнівами, декотрі з тих хлопчаків повторювали, вже ставши дорослими чоловіками.

«Джентльмени воліють блондинок, про цю також не забудь. Бо вони втомилися від давлення...»