Повна темрява. Без зірок

— Я вірив кожному його слову, але виявилося, що він брехав. Наступної осені я туди спустився, щоб самому пересвідчитись. Комора там була, геть забита паперами, просмерджена отим чорнилом, що його тоді були використовували для друкування на ротаторі, але якщо там і був колись тунель, я його так і не знайшов, авжеж, я вже тоді був вельми доскіпливим. Не знаю, брехав він нам обом чи лише собі, знаю тільки, що ніякого тунелю там не було. Ми б опинилися у пастці нагорі і, хтозна, можливо б, і застрелилися кінець-кінцем. Ніколи не знати, на що наважиться чотирнадцятирічний хлопчина, так же? Вони повсюди гасають, немов незірвані бомби.

«Ти більше не незірвана бомба, — подумала вона. — Правда, Боббі?»

— А втім, ми, либонь, забоялися б. А може, й ні. Може, ми й наважилися б це вчинити. БД мене просто заворожував, розповідаючи, як ми спершу їх полапаємо, потім накажемо їм роздягати одна одну... — він подивився на неї серйозно. — Авжеж, я розумію, як це все звучить, просто хлоп’ячі дрочильні фантазії, але ті дівчата дійсно були такими задаваками. Хочеш до них заговорити, а вони сміються і йдуть собі геть. А тоді стануть в кутку кафетерію, купкою, дивляться на нас і сміються ще дужче. Отже, ти не можеш нам насправді цим докоряти, чи не так?

Він подивився на свої пальці, що без упину барабанили по його колінках, обтягнутих костюмними брюками, а потім знову на Дарсі.

— Що ти мусиш зрозуміти — що насправді мусиш збагнути — це те, яким переконливим був Браян. Він був набагато гіршим за мене. Він дійсно був божевільним. До того ж і час тоді був такий, коли вся країна бунтувала, не забувай, і ми були часткою всього того.

«Сумніваюся», — подумала вона.

Найдивнішим було, як він подавав усе це майже нормальним тоном, так, ніби в сексуальних фантазіях кожного підлітка містяться мрії про зґвалтування і вбивства. Імовірно, він щиро вважав, що так і є, так само, як вірив у міфічний тунель Браяна Делаганті. Чи, може, ні? Звідки їй це знати. Вона, врешті-решт, чує спогади безумця. У таке важко було повірити — досі! — бо цим безумцем був Боб. Її Боб.

— Як там не було, — промовив він, — а того не трапилося. Це було того літа, коли Браян вибіг на дорогу й загинув. Після похорону були поминки у нього вдома і його мати сказала мені, що я можу піднятися нагору і взяти собі щось, якщо хочу. Якийсь сувенір на пам’ять, розумієш. А я таки дійсно хотів! Ще б пак! Я взяв його зошит з геометрії, тож ніхто не міг, гортаючи його, надибати наші плани щодо Великого Стрільбища й Єблі в Касл-Року. Це він так це називав, розумієш.

Боб гірко розсміявся.

— Аби я був релігійно налаштованим, я сказав би, що це Бог врятував мене від мене самого. Та хтозна, чи нема там десь Чогось... якогось Фатуму... що має власні плани щодо нас.

— І в планах того Фатуму було, щоби ти піддавав тортурам і вбивав жінок? — спитала Дарсі. Вона просто не могла стриматися.

Він подивився на неї докірливо.

— Вони були задаваки, — сказав він і повчально підняв палець. — І це не я. То Беде робив оте все, і робив це, я тобі скажу, Дарсі, не без причин. Я кажу робив, а не робить, бо тепер все те залишилося позаду.

— Боббі, твій друг БД помер. Він мертвий уже майже сорок років. Ти мусив це розуміти. Я маю на увазі, на якомусь рівні мусив.

Він скинув руки вгору: жест благодушної здачі в полон.

— Ти хочеш назвати це ухилянням від провини? Так би ці назвав якийсь психотерапевт, я гадаю, і це добре, що ти так кажеш. Але, Дарсі, послухай! — Він нахилився ближче й упер свій палець їй в лоба, між бровами. — Вислухай і забери собі в голову. Те робив Браян. Він заразив мене... ну, деякими ідеями, назвімо це так. Деякі думки, варто їм лише потрапити тобі в голову, неможливо не думати. Неможливо...

— Вдавити зубну пасту назад у тюбик?

Він сплеснув долонями так, що вона мало не скрикнула.

— Саме так, істинно! Неможливо вдавити зубну пасту назад у тюбик. Браян давно мертвий, але його ідеї живі. Ці ідеї — захоплювати жінок, робити з ними все що завгодно, яка б скажена фантазія не стукнула тобі в голову, — вони перетворилися на його привиддя.

Очі Боба покосилися вліво і вгору, коли він це промовляв. Десь вона читала, ніби це ознака того, що людина свідомо бреше. А хоч би й так, хай він і бреше, чи це має якесь значення? А чи має значення, кому саме з них двох зараз він бреше? Вона гадала, що не має жодного.

— Я не хочу вдаватися в деталі, — продовжив він. — Нема там про що чути такому серденьку, як ти, бодай тобі це подобається, бодай ні — а я знаю, що наразі ні, — ти залишаєшся моєю милою, моїм середеньком. Але ти мусиш знати, я з цим боровся. Сім років я це поборював, але ті ідеї — Браянові ідеї — не переставали зростати у мене в голові. Поки нарешті я собі не сказав: «Спробую один раз, просто щоби викинути це собі з голови. Викину його зі своєї голови. Якщо мене зловлять, то й зловлять — принаймні я перестану думати про це. Загадуватися цим. До чого подібним воно може відчуватися».