Повна темрява. Без зірок

Вона сходила в туалет, стягнула халат з гачка на внутрішньому боці дверей ванної, потім почала чистити зуби — у роті було гидотно. «Мов на дні пташиної клітки», — звичайно казав Боб рідкими ранками після тих вечорів, коли він було випивав зайвий келих вина за вечерею або другу пляшку пива, дивлячись бейсбольний матч. Вона виплюнула, вже збиралася повернути щітку на належне їй місце, до склянки, але застигла, задивившись на відображення в дзеркалі. Цього ранку вона побачила там жінку не середнього віку, а стару на вигляд: бліда шкіра, рот в оточенні глибоких зморщок, пурпурові плями під очима, дико переплутане волосся, «постільна зачіска», якої можна досягти тільки вертячись і борсаючись в ліжку. Але все це вона зауважила лише побіжно; власний вигляд становив для неї найменший інтерес. Дивлячись понад плечем власного віддзеркалення, крізь прочинені двері ванної вона вглядалася у їхню спальню. Хоча там була не їхня, там була Потойбічна Спальня. Вона бачила його капці, тільки то були не його капці. Вони були вочевидь занадто великими для Боба, майже велетенськими капцями. Вони належали Потойбічному Чоловіку. А двоспальне ліжко із зіжмаканими простирадлами, незастелене покривалом? То Потойбічне Ліжко. Вона знову перевела погляд на жінку зі скуйовдженим волоссям і почервонілими, наляканими очима: Потойбічна Дружина у всій своїй виснаженій красі. На ім’я Дарсі, але з прізвищем не Андерсон. Ця Потойбічна Дружина має офіційний статус місіс Браян Делаганті.

Дарсі похилилася вперед, поки її ніс не торкнувся дзеркала. Вона затримала дихання і затулила по боках обличчя долонями, як робила це колись, коли була дівчинкою у вимазаних в трав’яну зелень шортах і сповзаючих білих гольфах. Так вона дивилася, аж допоки їй вистачило затриманого повітря, а потім видихнула, затуманивши дзеркало. Витерши його начисто рушником, вона пішла на перший поверх розпочинати свій перший день дружини монстра.

Він залишив для неї записку під цукерницею.

«Дарс...

я подбаю про ті документи, як ти й просила. Я кохаю тебе, серденько.

Боб».

Своє ім’я він обрисував маленьким сердечком, чого не робив уже довгі роки. У ній промайнуло почуття любові до нього, густе й нудке, як запах в’янучих квітів. Їй схотілося завити, немов якійсь жінці зі Старого Заповіту, вона придушила звук салфеткою. Ввімкнувся холодильник, завівши своє безсердечне дзижчання. Вода крапала в мийку, відцокуючи секунди об порцеляну. Язик її був кислою губкою, запханою їй до рота. Вона відчувала, як час — весь прийдешній час із нею в ролі господині у цьому домі — тисне на неї з усіх боків, немов гамівна сорочка. Або як труна. Це той світ, у який вона вірила дитиною. Він був тут весь цей час. Чекав на неї.

Холодильник дзижчав, вода крапала в мийку, і минали сирі секунди. Це було Потойбічне Життя, де всяку правду записано задом наперед.

— 12 —

Її чоловік тренував «Малу лігу» (також разом із Вінні Ешлером, майстерним оповідачем анекдотів про поляків, любителем всеохоплююче міцно обіймати своїх друзів) у ті роки, коли Донні грав стопером між другою й третьою базами за команду «Кавендишські металовироби»[293], і Дарсі досі пам’ятала, що Боб тоді сказав хлопчикам — чимало з них рюмсали, — коли вони програли фінальний матч в турнірі 19-го Регіону. Давно, у 1997 році це було, либонь, за якийсь місяць перед тим, як Боб убив Стейсі Мур і запроторив її головою в рундук з кукурудзою. Промова, яку він тоді проголосив перед зграйкою похнюплених, зарюмсаних хлопчаків, була короткою, мудрою (так вона вважала тоді і не перестала так вважати й тепер, через тринадцять років) і неймовірно доброю.

«Я знаю, як вам зараз погано, хлопці, але сонце знову світитиме завтра. І коли воно завтра зійде, вам покращає. А коли сонце зійде післязавтра, вам покращає ще трохи. Це була всього лише частка вашого життя, і вона вже минулася. Виграти було б, беззаперечно краще, але в будь-якому випадку все минається. Життя продовжується».

Як от її життя, воно теж продовжується після її зловісної прогулянки до гаража по батарейки. Коли Боб повернувся з роботи після її першого довгого дня вдома (Дарсі нестерпна була сама думка вийти кудись, вона боялася, що її нові знання будуть написані в неї на обличчі великими літерами), він почав:

— Серденько, щодо минулої ночі...

— Нічого не було минулої ночі. Ти раніше повернувся додому, от і все.

Він похилив голову на той свій хлоп’ячий манер, а коли знову її підвів, на його обличчі світилася велика вдячна усмішка.

— От і чудесно тоді, — промовив він. — Справу закрито?

— І запечатано.

Він розкрив обійми.

— Давай поцілуємось, красуню моя.