Повна темрява. Без зірок

Я хочу провокувати в моїх читачах емоційні, навіть нутряні реакції. Змушувати їх замислюватись, коли вони читають, — не моя справа. Я виділив ці слова курсивом, бо якщо історія достатньо цікава, а персонажі достатньо живі, емоції поступляться місцем мисленню, коли історія добіжить кінця і книжку буде відкладено вбік (подеколи з відчуттям полегшення). Я пам’ятаю, як сам читав «1984» Джорджа Орвелла десь у тринадцятирічному віці зі зростаючою відразою, злістю й обуренням, якомога швидше ковтаючи сторінку за сторінкою, дедалі заводячись від цієї історії, і що в тому було поганого? Особливо зважаючи на те, що я не перестаю думати про неї дотепер, коли деякі політики (я думаю про Сару Пейлін[323] і її непристойні зауваження щодо «групи смерті») подеколи доволі успішно вміють переконувати публіку, називаючи біле чорним або навпаки.

Ось іще дещо, у що я вірю: якщо ви збираєтеся в дуже темне місце — як той же Вілф Джеймс, фермер із Небраски у «1922», — ви мусите взяти з собою яскравий ліхтар й освітлювати ним геть усе. Якщо ви не бажаєте дивитися, чому ви, заради Бога, взагалі зважилися на темряву? Великий письменник-натураліст Френк Норріс[324] завжди був одним із моїх літературних ідолів, і понад сорок років я тримаю в пам’яті те, що він колись сказав з цього приводу: «Я ніколи не підлещувався; я ніколи не скидав капелюха перед Модою, вижебруючи собі пенні. Бог знає, я розповідав їм правду».

Але ж, Стіве, скажете ви, впродовж своєї кар’єри ти заробив величезну купу пенні, а отже, якщо чесно... це хисткий постулат, хіба ні? Так, пишучи свої історії, я заробив велику купу грошей, але гроші завжди були побічним ефектом і ніколи ціллю. Писання художньої літератури заради грошей — це шахрайство наперсточника. Авжеж, у кожного своя правда. Але коли йдеться про літературу, єдиним завданням відповідального автора є дошукування правди в глибинах власної душі. Вона не завжди може бути читацькою правдою чи правдою критиків, але якщо це письменницька правда — якщо автор не жебрає, не підставляється з капелюхом під Моду — тоді все гаразд. Для письменників, котрі свідомо брешуть, для тих, хто підміняють неймовірною поведінкою те, як люди діють насправді, я не маю нічого, окрім зневаги. Погана література це дещо гірше за поганий синтаксис і брак спостережливості; погане письмо зазвичай постає з упертої відмови оповідати історії про те, як насправді діють люди — скажімо, визнати той. факт, що вбивці подеколи допомагають перейти вулицю стареньким леді.

У «Повній темряві, без зірок» я старався якомога краще описати, що люди можуть робити, як можуть поводитися в деяких зловісних обставинах. Люди в цих історіях не позбавлені надій, проте вони усвідомлюють, що навіть наші найоптимістичніші надії (і найщиріші сподівання на наших близьких і суспільство, в якому ми живемо) можуть бути марними іноді. Ба навіть часто. Проте я гадаю, вони також оповідають про те, що шляхетність найяскравіше проявляється не в успіху, а в намаганні робити правильні речі... і якщо нам у цьому не щастить або коли ми навмисно сторонимося виклику, настає пекло.

На «1922» мене надихнула документальна книга, яка називається «Смертельна подорож до Вісконсину»[325], написана Майклом Лесі й проілюстрована фотографіями, знятими в маленькому містечку Блек Рівер Фоллз у штаті Вісконсин. Мене вразила атмосфера сільської ізоляції, а також суворі, знедолені обличчя багатьох людей на цих знімках. Я захотів перенести це відчуття в свою історію.

У 2007 році, їдучи трасою №84 в Массачусетс на автограф-сесію, я зупинився на відпочинковому майданчику, щоб з’їсти типовий «здоровий обід» Стівена Кінга: батончик із содовою. Вийшовши з крамнички, я побачив, як жінка, у котрої спустило колесо, щось серйозно розповідає водію-далекобійнику, котрий припаркувався на сусідній ділянці. Він посміхнувся їй і виліз зі свого тягача.

— Потрібна якась допомога? — спитав я.

— Ні, ні, я сам упораюся, — відповів водій.

Я певен, він поміняв тій леді колесо. А я собі поїхав з «Трьома мушкетерами»[326] й ідеєю історії, котра згодом дістала назву «Великий водій».