Правда

— Безумовно, командоре. А чи можна поцікавитись, навіщо ви за мною стежите?

— Я?

— Горгульї. Всі знають, що зараз у Варті їх повно…

— Ми не стежимо за вами. Ми відстежуємо, що з вами станеться, — сказала сержант Ангва.

— Через оце, — додав Ваймз, ляснувши долонею по газеті.

— Але я не роблю нічого поганого, — заперечив Вільям.

— Ви хочете сказати, що не робите нічого незаконного, — сказав Ваймз. — Хоча й з біса близькі до цього. Та головне — інші можуть не виявити до вас тих доброти та розуміння, що їх виявляю я. Все, що я такому разі просив би — це щоб від вашої крові потім не довелось відмивати пів-міста.

— Я постараюся.

— Тільки не пишіть цього.

— Згода.

— І не пишіть, що я сказав вам не писати.

— Добре. А чи можу я написати, що ви сказали мені не писати про те, що ви сказали… — Вільям затнувся. Вулкан почав прокидатися. — Жарт.

— І не видурюйте інформацію у моїх підлеглих.

— І не пригощайте капрала Гноббса собачим кормом, — додала сержант Ангва. Вона обійшла Ваймза й зазирнула йому через плече. — «І правда зробить вась вільними»?

— Одруківка, — коротко сказав Вільям. — Що мені ще не варто робити, командоре?

— Просто не плутайтесь під ногами.

— Я це собі запи… запам’ятаю, — сказав Вільям. — Але дозвольте поцікавитись: що я з цього матиму?

— Я — командор Варти, і ввічливо вас прошу.

— Це означає…

— Що я можу попросити й неввічливо, пане де Ворде, — Ваймз зітхнув. — Послухайте, невже так важко зрозуміти мою позицію? Скоєно злочин. В Гільдіях неспокійно. Чули приказку про трьох гетьманів? Зараз їх сто три. А тим часом капітан Морква та ще купа людей, яких мені так не вистачає, мусять охороняти Еліптичний кабінет і службовців палацу — тобто в мене зв’язані руки на інших напрямках. І я мушу давати всьому цьому раду… водночас активно підтримуючи громадський порядок. Крім того, в моїй в’язниці знаходиться Ветерані. І Тулумбас…

— Але хіба він — не жертва, командоре?

— Його лікує один з моїх людей.

— Тобто це не звичайний лікар?

Погляд Ваймза прикипів до записника.

— Лікарі нашого міста — прекрасні люди, — рівно заговорив він, — і я не стерпів би, якби хтось написав про них щось погане. Просто так сталося, що один з моїх співробітників має… особливі навички.

— Тобто може відрізнити зад від ліктя?

Ваймз виявився гарним учнем. Він промовчав з абсолютно незворушним виразом обличчя.

— Дозвольте ще одне запитання? — спитав Вільям.

— Наскільки я розумію, вас все одно не утримати.

— Ви знайшли пса Правителя?

Знову — цілковита незворушність. Але тепер Вільямові видалося, що за цим обличчям закрутилися одразу десятки коліщат.

— Пса? — перепитав Ваймз.

— Здається, його звали Гав, — сказав Вільям.

Ваймз продовжував байдуже дивитись на нього.

— Якщо не помиляюсь, тер’єр, — сказав Вільям.

Ваймз і оком не змигнув.

— Чому з підлоги стирчала арбалетна стріла? — спитав Вільям. — Мені це здається незрозумілим, якщо тільки не припустити, що в кімнаті був хтось іще. Стріла сиділа глибоко, тож це був не рикошет. Стріляли у щось на підлозі. Можливо, у щось висотою з собаку?

На обличчі командора не ворухнувся жоден м’яз.

— І потім — м’ятний запах у кабінеті, — продовжував Вільям. — Це була справжня загадка. І тоді я подумав: можливо, хтось не хотів би, щоб його вистежили за запахом? Можливо, цей хтось теж чув про вашого перевертня? Хіба фляжка м’ятної олії, розлита на долівку, не змішала б вам карти?

Ось воно — ледь помітний зблиск очей у ту мить, коли Ваймз кинув погляд на якісь папери перед собою. У вишеньку! — подумав Вільям[*].

Врешті-решт, ніби піфія, що промовляє тільки раз на рік, Ваймз сказав:

— Я вам не довіряю, пане де Ворде. І щойно зрозумів, чому. Не лише з тієї причини, що ви спричиняєте проблеми. Розбиратися з проблемами — це моя робота, за це мені платять і через це я маю дозвіл на носіння обладунків. Але перед ким несете відповідальність ви? Я мушу відповідати за те, що роблю — хоча хай мені грець, якщо я наразі знаю, перед ким. Але ви? У мене складається враження, що ви вільні робити будь-які дурниці, які вам тільки заманеться!

— Гадаю, я несу відповідальність перед правдою, ваша милосте.

— Та невже? І як саме?

— Даруйте?

— Якщо ви збрешете, правда прийде і дасть вам ляпаса? Я вражений. Звичайні люди, як от я, несуть відповідальність перед іншими людьми. Навіть Ветерані постійно озирався… озирається на Гільдії. А ви — ви несете відповідальність перед Правдою! Яка краса. Де вона живе? Вона читає вашу газету?

— Він, — сказала сержант Ангва. — Здається, є бог правди.

— Навряд чи в нього велика паства, — відрубав Ваймз. — Крім хіба що нашого приятеля, — він знову втупився у Вільяма поверх своїх зчеплених пальців, і коліщатка знову закрутились.

— Припустімо — лише припустімо — у вашому розпорядженні опинилося б зображення певного собаки, — заговорив він. — Ви могли б його надрукувати?

— Йдеться про Гава, чи не так? — спитав Вільям.

— Могли б чи ні?

— Поза всяким сумнівом.

— Нам було б цікаво дізнатися, чому він загавкав перед… пригодою, — сказав Ваймз.

— І якби ви його розшукали, капрал Гноббс поспілкувався б із ним тою собачою мовою, еге ж? — спитав Вільям.