Правда

Він сперся на стіну й видобув сигару.

— Власне, «зграя собак» — це я так, для простоти, — сказав він, чиркнувши сірником об шолом Вернигори. — Можливо, треба було сказати «здебільшого собак». Плюс трохи котів. Точніше, в цілому на вулицях їх зараз ажніяк не трохи. Бо ж, знаєте, мало що зрівняється з… повінню собак, сформулюймо це в такий спосіб. Які б’ються, кусаються й виють. Особливо маленькі породи, котрі — я про це згадував? — взагалі дуже нервові. О, а про худобу я казав? Ну, знаєте, як воно буває: ярмарковий день, народ веде корів, і тут з-за рогу з гавкотом виливається річка собак… Я вже не кажу про вівці. І про курей — хоча, схоже, якраз їх у місті наразі відчутно поменшало…

Він подивився на Вільяма.

— У вас виникає бажання щось сказати?

— Гм… У нас була невеличка проблема…

— Не може бути! Розкажете?

— Собаки запанікували, коли пан Крикк робив зйомку, — сказав Вільям.

Це було щирою правдою. Зрештою, темне світло викликало паніку навіть у мислячих істот.

Ваймз лиховісно поглянув на Отто, котрий винувато роздивлявся підлогу.

— Тепер, — сказав Ваймз, — дозвольте розповісти вам ще дещо. Сьогодні обирають нового Патриція…

— І кого ж? — спитав Вільям.

— Я не знаю, — сказав Ваймз.

Сахариса висякалась і сказала:

— Це буде пан Нікчемський з Гільдії шевців і кожум’як.

Ваймз із підозрою подивився на Вільяма й запитав Сахарису:

— А ви звідки знаєте?

— Всі знають, — сказала вона. — Так сказав мені сьогодні помічник пекаря.

— І що б ми робили без чуток? — сказав Ваймз. — Словом, пане де Ворде, сьогодні не найкращий день для… створення проблем. Мої люди вже допитали декого з тих, хто приносив вам собак. Хоча, мушу зауважити, допитати вдалось небагатьох — більшість громадян воліють не спілкуватись із Вартою. Уявлення не маю, чому — ми ж такі уважні слухачі… Тепер ви нічого не хочете сказати? — Ваймз демонстративно оглянув кімнату і знову звернувся до Вільяма: — Я бачу, всі дивляться саме на вас.

— «Час» не звертався до Варти по будь-яку допомогу, — промовив Вільям.

— Я не мав на увазі допомогу.

— Ми нічого не порушили.

— Це вже мені вирішувати.

— Справді? Цікава думка.

Ваймз побачив, як Вільям витягнув записника.

— Ось як, — сказав він. — Ну, що ж.

Потягнувшись до пояса, Ваймз витягнув прямий округлий шматок темного дерева.

— Знаєте, що це? — спитав він.

— Кийок, — сказав Вільям. — Дубець.

— Він же — останній аргумент, — рівно сказав Ваймз. — Палісандр^{23} і лламедоське срібло — прекрасна робота! Ось тут, на цій пластинці, закарбовано, що я повинен підтримувати спокій. А ви, пане де Ворде, на даний момент аж ніяк цьому не сприяєте.

Їхні погляди схрестилися.

— Що такого цікавого зробив Патрицій перед… інцидентом? — спитав Вільям так тихо, що, напевне, його почув тільки Ваймз.

Ваймз і оком не змигнув. Але за мить із несподівано гучним стуком поклав кийка на стіл.

— Сховайте записник, юначе, — тихо запропонував він. — Поговоримо вдвох. Без задіяння… символів.

Цього разу Вільям зрозумів, де лежить шлях до істини. Він поклав записник.

— Чудово, — сказав Ваймз. — А тепер, поки ваші друзі тут прибиратимуться, ми вдвох зайдемо за цей ріг. Просто неймовірно, скільки меблів може потрощити звичайна зйомка, еге ж?

За рогом він сів на перекинуту ванну. Вільям задовольнився коником-гойданкою.

— Гаразд, пане де Ворде. Зробімо по-вашому, — сказав Ваймз.

— Я й не знав, що тут є щось моє.

— Ви не збираєтесь поділитися зі мною тим, що знаєте, авжеж?

— Я не впевнений в тому, що знаю, — сказав Вільям. — Але я… думаю, що Правитель Ветерані незадовго до нападу робив щось важливе.

Ваймз витягнув власного нотатника і прогортав його.

— За кілька хвилин до сьомої він увійшов до палацу через стайні й відпустив охорону, — сказав він.

— Його не було всю ніч?

Ваймз знизав плечима.

— Його високість приходить і йде, коли вважає за потрібне. І перед охоронцями не звітує. Це вони вам усе розповіли?

Вільям чекав на це запитання. Щоправда, точної відповіді на нього він не знав. Але охоронців у палац, наскільки він міг судити, набирали не за уяву чи особливості мовлення, а швидше за бездумну відданість. Той, хто назвався Костем, був на них не схожий.

— Не думаю, — сказав він.

— Ах, не думаєте?

Обережно, обережно… Кость заявляв, що знає пса Гава. А будь-який собака має помічати, чи не робить його господар чогось дивного — адже собаки полюбляють, щоб усе йшло за заведеним ладом…

— Гадаю, відсутність його високості в палаці у таку годину була дуже дивною, — обережно сказав Вільям. — Це… вибивається з заведеного ладу.

— Як і спроба зарізати клерка, а потім — втекти з непідйомним мішком готівки, — сказав Ваймз. — Так-так, ми теж це помітили. Ми не дурні. Ми тільки так виглядаємо. До речі… Охоронець каже, що від його високості пахло алкоголем.

— Він п’є?

— Не по стільки, щоб це було помітно.

— У нього в кабінеті є бар.

Ваймз посміхнувся.

— Ви це помітили? Він любить, коли п’ють інші.

— Але в даному разі, можливо, він набирався хоробрості для… — Вільям затнувся. — Ні, тільки не Ветерані. Він не та людина.