Правда

З темних небес знову сіялась мжичка. Міст Батона був відносно пустий; Вільям скрадався в тіні, насунувши капелюх на самісінькі очі.

Раптом невідь-звідки почулося:

— Ну що, пр-риніс свого папірця?

— Пане Кость? — спитав Вільям, нагло вирваний з глибини своїх думок.

— Я віправляю… провідника. Йди за ним, — сказав невидимий співрозмовник. — Його звати… Дзвіночок. Просто йди за ним, і все буде добре. Гаразд?

— Гаразд.

Кость мене бачить, подумав Вільям. Отже, він зовсім поруч.

Дзвіночок видибав із сутінків.

Це був пудель. Чи щось схоже.

Колектив «Ле Пуаль дю Ш’єнн» — салону краси для собак — перевершив сам себе. Будь-хто перевершив би сам себе, аби лише Старий Тхір Рон якомога швидше покинув приміщення. Вони накручували, напахчували, намащували, робили завивку, промивку, просушку, вжили парфуми й шампунь — і тільки манікюрниця зачинилась у туалеті, відмовившись виходити до кінця процедур.

Результат виявився… рожевим. Рожевість була лише одним з аспектів, але це була настільки рожева рожевість, що вона домінувала над усім, включаючи навіть хвоста з фігурно обстриженою китицею на кінчику. Груди собаки мали такий вигляд, ніби їх прострелили великим рожевим ядром, і воно загрузло в них до половини. А ще була велика блискуча грива. Аж надто блискуча — так скло нерідко блищить яскравіше за діаманти, бо склу є що доводити.

Загальна картина являла собою не стільки пуделя, скільки невідому науці пуделеподібну потвору. Все окреме в ній наштовхувало на думку про пуделя, проте загальний вигляд наштовхував хіба що на думку про втечу.

— Дзяв, — сказала потвора.

І в цьому теж щось було негаразд. Вільям знав, що такі собаки дзявкають, але цей, він був певен, сказав «дзяв».

— Хороший… — почав він, і затнувся: — …песик.

— Дзяв-дзяв-дзяв-чорт-дзяв, — сказав пес і побіг уперед.

Вільям здивувався був з «чорта», але потім вирішив, що собака чхнув.

Пудель продріботів по грязюці й зник у темряві.

Через мить його писок виткнувся з-за рогу.

— Дзяв?

— Ох, так. Перепрошую, — сказав Вільям.

Дзвіночок провів його брудними східцями до старої стежки, що йшла вздовж берега. Її було завалено сміттям — а те, що лишається лежати на узбережжі Анк-Морпорку попри всю діяльність збирачів сміття, є справжнім сміттям. Сонце рідко зазирало сюди навіть погожого дня. Тіні намагались не рухатись, і водночас текти разом із водою.

Тим не менше, серед навалених під мостом колод горіло багаття. Вільямові ніздрі закрились, і він зрозумів, що прибув на побачення до Гурту-під-Мостом.

Стежиною, що вела під міст, і в минулому мало хто ходив. А те, що вона лишалась пустельною за нинішніх часів, було заслугою Рона та його приятелів. У них не було майна, яке можна було би вкрасти. Власне, у них взагалі практично нічого не було. Час від часу Гільдія жебраків розглядала питання їхнього вигнання з міста, проте без надмірного ентузіазму: навіть жебракам потрібно дивитись на когось згори вниз, а гурт був настільки внизу, що з певного погляду міг би вважатись верхівкою. До того ж, у Гільдії вміли цінувати справжнє мистецтво; ніхто не вмів плювати й сякатися так, як Домовина Генрі, ніхто не мав стільки зиску зі свого каліцтва, як Арнольд-Колобок, і ніщо на світі не смерділо так, як Старий Тхір Рон. Скалатинова олія могла би правити йому за дезодорант.

І щойно у Вільямовій голові промайнула ця думка, він зрозумів, де ховається Гав.

Неприродно рожевий хвіст Дзвіночка зник у купі дошок, колод та уламків, що їх члени команди називали «Оте», «Хня!», «Го-го» та Хата.

Вільямові очі почали сльозитись. Вітерець і так залітав під міст украй рідко. Вільям рушив на світло.

— Е-е-е… Доброго вечора, панове, — видушив він, киваючи постатям, що скупчились довкола зеленавих язиків полум’я.

— Я хочу побачити колір того твого папірця!^{27} — наказав звідкись із темряви голос Костя.

— Е-е-е, гм, такий, сіро-білий, — сказав Вільям, витягаючи чек.

— Схоже, все правильно. П’ятдесят доларів. Сума, підпис, — сказав Кость. — Я пояснив концепцію своїм колегам, пане де Ворде. Мушу сказати, це було нелегко.

— І якшо спробуєш нас намахати, ми прийдем до тебе додому! — втрутився Домовина Генрі.

— І що зробите? — спитав Вільям.

— Станемо попід дверми і будем там стояти вічно! — сказав Арнольд-Колобок.

— І підморгувати твоїм гостям, — сказав Качур.

— І плювати їм на чоботи, — додав Домовина Генрі.

Вільям спробував вигнати з голови думку про реакцію на це пані Секретової. Натомість він сказав:

— А тепер я можу побачитись із собакою?

— Покажи йому, Роне, — наказав голос Костя.

Важка пола Ронової шинелі відійшла вбік, явивши Ґава, що закліпав на вогонь.

— То він був у вас?! — сказав Вільям. — Все так просто?

— Креветко!

— Кому спаде на думку обшукувати Старого Тхора Рона? — риторично спитав Кость.

— Слушно, — сказав Вільям. — Дуже слушно. Й обнюхувати теж.

— Тепер ось що: не забудь, що він старий, — сказав Кость. — Та й р-раніше не був генієм. Я маю на увазі, тут усього лише собаки, що розмов… тобто що тут особливо розмовляти? — поквапився голос. — Словом, не чекай філософських дебатів, оце і все.