Правда

Пан Підступп понипав у шухляді й за мить кинув на стіл ще одного оксамитового мішечка. Нервово позирнувши на свого партнера, котрий раніше ніколи навіть не вимовляв слова «кошеня» інакше, як в одному реченні зі словами «відро води», пан Тюльпан узяв його й перевірив вміст.

— Рубіни, — сказав він. — Якісні, мля.

— Тепер забирайтесь, — просичав пан Підступп. — І ніколи не повертайтеся. Я про вас не чув і вас не бачив.

Він не відводив погляду від тріпотливого вогника.

За останні кілька століть пан Підступп бачив чимало зла, проте наразі ніщо не здавалося йому настільки зловісним, як пан Шпилька. Або настільки неадекватним. Супротивника хитало, а його погляд раз у раз метався по темних закутках кабінету.

Пан Тюльпан поторсав приятеля за плече.

— Ну що, мля, відіб’ємо йому головешку й підем? — запропонував він.

Шпилька зморгнув.

— Так, — сказав він, схоже, повертаючись до тями. — Так.

Він кинув погляд на зомбі.

— Гадаю, сьогодні я залишу тобі життя, — сказав він, задмухавши полум’я. — Завтра… Хтозна?

Сказано було непогано — але прозвучало якось непевно.

Потому «Нова фірма» відбула.

Пан Підступп сів і втупився в зачинені двері. Йому було ясно — небіжчик мав у таких речах великий досвід — що двоє його озброєних підлеглих, ветерани стількох юридичних битв, уже не потребують жодної допомоги. Пан Тюльпан був спеціалістом.

Зомбі дістав з шухляди аркуш лінованого паперу, написав прямокутним почерком кілька слів, запечатав записку в конверт і покликав клерка.

— Розпорядіться щодо них, — сказав він, коли той втупився в тіла колег, — а тоді передайте це панові де Ворду.

— Котрому саме, шеф?

На мить пан Підступп зовсім про це забув.

— Вельможному де Ворду, — сказав він. — Звісно ж, не іншому.

Вільям де Ворд перегорнув сторінку свого нотатника й продовжив лихоманково писати. Безпритульні розглядали його, ніби рідкісну тварину в зоопарку.

— Оце у вас здоровецький талант, пане, — сказав Арнольд-Колобок. — Аж серце раде, як побачиш цього олівця, коли він так бігає. Хотів би я так уміти, от тіки не з моїми граблями.

— Чи пан не бажає чашечку чаю? — спитав Качур.

— У вас є чай?

— Звичайно. А чому ні? За кого ви нас приймаєте? — Качур з гостинною посмішкою підніс почорнілого чайника та іржавого кухля.

Можливо, зараз саме час виявити ввічливість, подумав Вільям. Зрештою, воду для чаю кип’ятять, чи не так?

— Тільки без молока, — швидко сказав він. Йому страшно було й уявити, як тут виглядало б молоко.

— Ах, я ж казав, що ви справжній джентльмен, — сказав Качур, наливаючи в кухоль смолисту темну рідину. — Чай з молоком — це ганебно.

З вишуканим жестом він видобув тарілочку й столові щипчики.

— Лимон? — спитав він.

— Лимон? У вас є лимон?!

— О, навіть наш пан Рон швидше помиється під пахвами, ніж питиме чай без лимона, — запевнив Качур, плюскаючи шматочок лимона в кухоль Вільяма.

— І чотири шматочки цукру, — сказов Арнольд-Колобок.

Вільям зробив добрячий ковток. Чай був густий і надто міцний, але в той же час солодкий та гарячий. І з невеликим присмаком лимона. Що ж, вирішив Вільям, могло бути значно гірше.

— Так, з лимонами нам пощастило, — продовжував Качур, клопочучись із чайним причандаллям. — Скажу вам, мало в який день ми не знаходимо в річці два-три шматочки!

Вільям скам’янів, дивлячись у темну річку. Сплюнути чи ковтнути, подумав він. Класична дилема.

— Все гаразд, пане де Ворде?

— Ммм.

— Забагато цукру?

— Ммм.

— Надто гаряче?

Вільям з полегшенням виплюнув чай у напрямку річки.

— Ох! — вигукнув він. — Так! Кип’яток! Саме так! Чудовий чай, але — кип’яток! Я поки поставлю кухля на землю, щоб він охолонув, гаразд?

Він підхопив олівця й записник.

— Отже… е-е-е, пане Гав, кого саме ви вкусили за ногу?

Гав гавкнув.

— Він їх усіх покусав, — сказав голос Костя. — Коли вже кусаєш, чого спинятись?

— Чи впізнали б ви їх, якби вкусили знову?

— Він каже, що міг би. Він каже, що більший чоловік був на смак як… е-е-е… — Кость на мить замовк, — ну… як же це… велика-велика чашка з гарячою водою, а в ній мило.

— Ванна?

Гав загарчав.

— Так і називається, еге ж, — погодився Кость. — А другий мав запах дешевого бріоліну. А той, що виглядав як бог… тобто як Правитель Ветерані — від нього тхнуло вином.

— Вином?

— Так. Гав також каже, що хотів би перепросити за те, що щойно вас вкусив. На нього просто подіяли власні спогади. Ми… я хочу сказати, собаки мають дуже фізичну пам'ять, якщо ви мене розумієте.

Вільям кивнув і почухав ногу.

Подальше описання подій в Еліптичному какбінеті супроводжувались вереском, гавкотнею та гарчанням; Гав бігав колами за власним хвостом, доки не буцнувся писком у Вільямову литку.

— І відтоді Рон увесь час носив його під пальто?

— Хто ж зачепить Старого Тхора Рона, — сказав Кость.

— Авжеж, — погодився Вільям. Він кивнув на Ґава.

— Я хочу зробити його знімок, — сказав він. — Це… вражаюча розповідь, але нам потрібне зображення, щоб довести, що ми справді розмовляли з Гавом. Ну, тобто — через перекладача, звичайно. Я не хотів би, щоб читачі сприйняли це за ще одну з ідіотських історій про «собак, що говорять», які друкують «Сенсації»…