Правда

Пан Тюльпан ковтнув слину. У цьому світі на брехні далеко не заїдеш. У щілину під дверима сочились усе свіжіші спогади: вони холодили душу й волали про помсту.

— Гадаю, це вимагатиме більше, ніж картоплини, — нарешті сказав він.

ВИ ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?

У мозку пана Тюльпана ввімкулись найменш зношені частини — ті, що давно припинили діяти, або й ніколи не працювали.

— А як мені це зрозуміти?

Смерть змахнув рукою. Вздовж дуги, проведеної в повітрі кістяними пальцями, з’явився шерег пісочних годинників.

МЕНІ ВІДОМО, ЩО ВИ — ЕСТЕТ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ. Я, НАСКІЛЬКИ ДОЗВОЛЯЮТЬ МОЇ СКРОМНІ ЗДІБНОСТІ — ТЕЖ.

Смерть вибрав один із годинників і підняв його вгору. Довкола нього закружляли зображення — яскраві, проте нематеріальні, як сама тінь.

— Що це? — спитав Тюльпан.

ЖИТТЯ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ. ВСЬОГО ЛИШЕ ЖИТТЯ. НЕ ВСІ З НИХ, ЗВІСНО, Є ШЕДЕВРАМИ, Й ЧАСТО ВОНИ ВИГЛЯДАЮТЬ НАЇВНО З ТОЧКИ ЗОРУ БАЛАНСУ ЕМОЦІЙ ТА ДІЙ. ТА ВСЕ Ж ВОНИ ПРИВАБЛЮЮТЬ І ВРАЖАЮТЬ, І КОЖНЕ З НИХ ПО-СВОЄМУ — ВИТВІР ГЕНІЯ. ДО ТОГО Ж ВОНИ, БЕЗУМОВНО, СКЛАДАЮТЬ ЧУДОВУ… КОЛЕКЦІЮ.

Смерть підняв інший пісочний годинник; пан Тюльпан спробував позадкувати.

ТАК. КОЛЕКЦІЮ. І ЯКБИ МЕНІ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ, ДОВЕЛОСЯ СКЛАСТИ КОРОТКЕ ОПИСАННЯ ЦИХ ЖИТТІВ, ВОНО ВКЛЮЧАЛО БИ СЛОВО «КОРОТКІ».

Смерть підняв ще одного годинника.

АХ. НУГГА ВЕЛЬСЬКИЙ. ВИ, ЗВИЧАЙНО, ЙОГО НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ. ВІН ПРОСТО НЕВЧАСНО УВІЙШОВ ДО СВОЄЇ ХИЖКИ, А ВИ — ЗАЙНЯТА ЛЮДИНА, І НЕ МОЖЕТЕ ПАМ’ЯТАТИ КОЖНОГО. БАЧИТЕ ЙОГО ІНТЕЛЕКТ? ЦЕЙ СПРАВЖНІЙ ДІАМАНТ, ЩО ЗА ІНШИХ ОБСТАВИН МІГ БИ ЗМІНИТИ СВІТ, БУВ ПРИРЕЧЕНИЙ З’ЯВИТИСЬ У ТАКОМУ ЧАСІ Й ПРОСТОРІ, ДЕ ЖИТТЯ Є ЛИШЕ ЩОДЕННОЮ БЕЗНАДІЙНОЮ ВІЙНОЮ. І ВСЕ Ж, ДОКИ НЕ НАСТАВ ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ ВІН ВИЯВИВ, ЯК ВИ КРАДЕТЕ ЙОГО КОЖУХ, ВІН НАВІТЬ У СВОЄМУ КРИХІТНОМУ СЕЛІ ЗУМІВ…

Пан Тюльпан підняв руку. Вона тремтіла.

— Це та передсмертна мить, коли в мене перед очима проходить усе моє життя?

НАСПРАВДІ — ЛИШЕ ЙОГО КРИХІТНА ЧАСТИНА.

— Яка саме?

ЧАСТИНА МІЖ НАРОДЖЕННЯМ І СМЕРТЮ. АЛЕ ГОЛОВНЕ НЕ ЦЕ. БО, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ, ЗАРАЗ ІДЕТЬСЯ ПРО ТЕ, ЯК ВАШЕ ЖИТТЯ ПРОХОДИЛО ПЕРЕД ОЧИМА ІНШИХ…

Коли прибули големи, все було вже скінчено. Пожежа виявилася сильною, але нетривалою. Вона припинилася, бо більше горіти було нічому. Юрма, що завжди збирається в таких випадках, оцінила видовище не надто високо — адже ніхто не загинув — і розійшлася до наступної нагоди.

Стіни повітки вціліли. Половина бляшаної покрівлі, втім, упала всередину. Тепер крізь неї, в свою чергу, почав падати сльотавий сніг. Він шипів на гарячих уламках, серед яких обережно пробирався Вільям.

Кілька ще не згаслих жарин тьмяно освітлювали верстат. Вільям чув, як на ньому шкварчить сльота.

— Ремонту підлягає? — спитав він Вернигору, що йшов слідом.

— Нуль шансів. Хіба що рама. Врятуємо, що зможемо.

— Послухайте, мені так шкода…

— Ти не винен, — сказав гном, підгилюючи закіптюжену каністру. — Та й це ж не кінець світу… ми ще винні купу грошей Гаррі Королю.

— Не нагадуйте…

— Мені й не доведеться. Він сам нагадає. Нам обом.

Вільям накрутив куртку на руку й відсунув шматок покрівлі.

— Столи вціліли!

— Вогонь іноді робить дивні речі, — похмуро сказав Вернигора. — До того ж, мабуть, їх захистила обвалена покрівля.

— Я маю на увазі, що хоч вони й трохи обгоріли, на них можна працювати!

— О, ну тоді нам і горе не біда, — кинув гном; барометр його голосу змістився з «похмуро» на «значні опади». — Коли збираєшся вичитувати новий випуск?

— Ні, ви погляньте! На шипі для нотаток, котрий у мене на столі, деякі папірці лише ледь обгоріли!

— Життя сповнене дорогоцінних несподіванок, — прбурмотів Вернигора. — Агов, панночко, по-моєму, вам не варто сюди заходити!

Вигук був адресований Сахарисі, що шукала прохід у почорнілих руїнах.

— Я тут працюю, — сказала вона. — Ви зможете полагодити верстат?

— Ні! Йому… кінець! Це просто брухт! Ми втратили верстат, шрифт, метал — ви обоє мене чуєте чи ні?!

— В такому разі, нам треба дістати інший верстат, — рівно сказала Сахариса.

— Навіть верстат зі звалища обійдеться в тисячу доларів! — відрубав Вернигора. — Зрозумійте, це все. В нас нічого не лишилось!

— Я маю певні заощадження, — сказала Сахариса, змітаючи зі свого столу кам’яне кришиво. — Може, ми могли б купити один із тих невеличких ручних верстатів, щоб хоч якось продовжувати роботу.

— Я в боргах, — сказав Вільям. — Але, можливо, міг би влізти в борги ще на кілька сотень.

— Як гадаєте, ми зможемо працювати, перекривши дах фанерою, чи нам краще переїхати?

— Я не хочу переїздити. Кілька днів попрацювати, й це місце буде в порядку, — сказав Вільям.

Вернигора склав долоні рупором.

— Аго-о-ов! Говорить здоровий глузд! У нас немає грошей.

— Тут не так уже й багато місця, особливо якщо розширюватися, — сказала Сахариса.

— Куди?

— Під журнали, — сказала Сахариса. На її волосся сідав сніг. Довкола в безнадійній рятувальній операції метушилися гноми. — Так, я знаю, газета — це важливо, але верстат надто довго стоїть без роботи між випусками, і я, ну, впевнена, що має існувати попит, наприклад, на жіночий журнал…

— Верстат стоїть без роботи? — перепитав Вернигора. — Він уже не запрацює!