Правда про Росію

«Благочестівні уральци, а особливо уралки нашому брату, не раскальнику, води напиться не дадуть... Брудніше, брутальніше цих завзятих раскальників я нічого не знаю. Сусіди їхні, степові дикуни, кіргизи тисячу разів більш товариські за цих безпосередніх нащадків Стєнькі Разіна. ...Найліпше удавати на Уралі розстригу — пана. Тоді мов у казці все являється перед тобою, починаючи з каймака й джурніци і кінчаючи «свальним» гріхом. Мати одиначку дочку запропонує святому страдникові за віру для нічної розваги. Огидно! Гірше поган. Весь фанатизм, уся ця гидота кублиться в їх розпусних дочках та жінках».

Слід зазначити, що подібні зауваження можна знайти і в подорожніх нотатках.

Далі йдуть слова, що торкаються вже урядової синодальної московської віри:

«У требнику Петра Могили є молитва, що освячує прибране або хресне побратимство. В найновішому виданні требника цю, дійсно християнську молитву, заступили молитвою про вигнання духа з одержимого цією вигаданою хворобою та про очищення посудини, опоганеної мишою.»

Московську архітектуру вшановує Шевченко зовсім кюстінівськими компліментами.

Під датою 17 вересня поет зазначує в чуваській столиці:

«Чебоксари. Якщо не більше, то щонайменше було в ньому пів на пів домів і церков і все старовинної московської архітектури. Для кого й на що вони збудовані? Для чувашів? Ні, для «православ’я». Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ’я».

Після відвідин служби в Ніжегородському соборі наш пост зазначає.

«В архиєрейській Службі, з її обставиною і взагалі декораціями я бачив щось тибетське чи японське і під час цієї лялькової комедії читається Євангеліє! Сама підла суперечність.

Нерукотворний велетенський образ, копія з котрого мене колись налякала в церкві св. Георгія, оригінал цієї індуської почвари, знаходиться у соборі й вартий уваги як пам’ятник старовини. Він перевезений із Суздаля в 1351 році».

Під датою 14 липня Шевченко написав:

«Москвин має вроджену нехіть до зелені, до цієї блискучої ризи, усміхненої матері-природи. Московська «деревня» — це, як висловився Гоголь, купа сірих колод з чорними отворами замість вікон, вічний бруд, вічна зима і ніде гілки зеленої не побачиш, хоч обабіч непрохідні ліси зеленіють. Московське село неначе навмисно витарабунилось на великий тракт з-під тіні цього непрохідного саду, вишикувалося в два ряди уздовж великого шляху, вибудувало заїзди, а на стороні капличку та шиночок та й нічого йому більше не треба. Незрозуміла нехіть до красот природи».

Під датою 6 вересня під час опису Самари поет висловлюється досить гостро: «Тільки но ми ступили на сходи (найкращого шинку), як обидва сказали в один голос: «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Себто салом, паляницею й найрозмаїтшою гидотою. О Русь!»

Дещо повчального є й у нотатках з дня 3 листопада: «Москвини, у тому числі й ніжєґородци, багато дечого позичили і в європейців, між іншим і слово «клуб». Але воно цілковито не підходить «руському человеку». їм краще було б запозичитися подібним словом, а воно певно існує в мові китайців, від китайців, коли вже відкинули своє рідне «посідєлкі», що надзвичайно влучно окреслює московські дворянські зібрання. У європейців клуб має важливе політичне значення, а у москалів це навіть не «сход», а просто «посідєлкі». Вони збираються посидіти над картами, помовчати, поїсти, випити і, якщо випадково пощастить, — заїхати один одному по пиці».

Так само як Кюстін, Шевченко ставиться надзвичайно стримано до московських Поетів. У «Щоденнику» знаходимо кілька уваг на їхніх корифеїв: «Некрасов Не лише не поет, а навіть і віршороб неоковирний. Островський «Доходное місто», пише Шевченко, не сподобалося. Багато зайвого, що нічого не каже. І взагалі незугарно, особдиво жіноцтво не натуральне.»

«Прочитав оповідання графа Толстого — підроблена простота цього оповідання надто ясна» — «Драма Потєхіна» — «Суд людськой — не Божий» — дрантя з подробицями.

Отже й у Шевченка — подібно, як і в Кюстіна — таке саме вороже ставлення до Московщини, її церкви та літератури. У Шевченка виявляється також ворожнеча і до москалів, як народу. Кюстін, скільки б не кричали проти нього москалі, до простолюддя Московщини ставиться у своїм творі прихильно.

У розвідці Д. Донцова «Два антиподи» (Шевченко і Драгоманов) читаємо:

«Протицарські поезії Шевченка — часто повні злету прекрасного гніву виводять із себе врівноваженого (особливо в пошані до чужих) — професора Драгоманова. Ці поезії для нього: «речі, які просто противно читати всякому чоловікові з літературним образуванням і з простим смаком.» (Шевченко, українофіли і соціалізм, Львів, 1906, ст. 107).

Між іншим спеціально витикає він авторові «Сну» його «Картину царського двору» в тій поемі: