Precedent UA — 2015

Фактичні обставини справи: 17 серпня 2003 року заявник від імені місцевої громадської організації «Вартові закону» повідомив міського голову про свій намір щовівторка пікетувати з 10.30 до 13.00 приміщення прокуратури Львівської області в період з 17 серпня 2010 року по 1 січня 2011 року. Метою пікетування було привернути увагу до корупції в органах прокуратури. 5 жовтня виконавчий комітет міської ради звернувся з позовом про заборону пікетування до Львівського окружного адміністративного суду. У вівторок 2 жовтня заявник повідомив міську раду та розпочав мирне пікетування. Працівники міліції намагалися затримати заявника, але побачивши, що ведеться відеозйомка, відпустили. 13 жовтня позов міської ради було задоволено та заявникові заборонили з 17 жовтня проводити пікетування. Рішення було оскаржене. Того ж дня заявника викликали до міліції та звинуватили в адміністративних правопорушеннях: злісній непокорі працівникам міліції та порушенні порядку та організації проведення пікетування. Заявника утримували в камері без їжі до 15.00 наступного дня. Перед тим, як привезти заявника до суду, міліціонери склали новий адміністративний протокол: злісна непокора законним вимогам працівників міліції та порушення порядку організації й проведення пікетування. Заявникові не надали можливості ознайомитися із матеріалами справи. Під час судового розгляду він клопотав про забезпечення йому юридичного представництва, однак суд відмовив у зв’язку з тим, що він є правозахисником, тому може захищати себе сам. Суд визнав заявника винуватим, призначивши стягнення у вигляді трьох діб адміністративного арешту. 18 жовтня о 18.00 заявника звільнили з-під варти. Заявник одразу оскаржив постанову суду про заборону пікетування, посилаючись на статтю 39 Конституції України, яка дозволяє проведення пікетування після сповіщення влади і будь — які обмеження цього права можуть бути встановлені лише судом. Апеляційний суд відхилив скаргу заявника.

Суд встановив, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було передбачено законом; за відсутності чіткого та передбачуваного законодавства, що визначає правила проведення мирних демонстрацій, немає потреби окремо розглядати, чи можна вважати накази працівників міліції законними та передбачуваними; відмова в задоволенні клопотання заявника про юридичне представництво є незаконною та свавільною і подальше представництво його у апеляційній інстанції не могло виправити ситуації, так як на той момент він уже відбув весь строк адміністративного арешту; національні суди проігнорували доводи заявника в його скаргах, зазначивши лише, що вони спростовуються незазначеними матеріалами справи та сукупністю доказів у справі;

Представник заявника в Суді: юрист Володимир Яворський.

Суд визнав порушення статті 11, статті 7, статті 6 §§ 1 та 3 (b), (d), (c) Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 22, 39, 92 Конституції України, статті 185, 1851, 1852, 268, 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення, Указ Президії верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР, Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», Рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 16 квітня 2004 року «Про порядок організації та проведення м. Львові зборів, мітингів, пікетувань, вуличних походів і демонстрацій».

Основні тези:

«Суд повторює, що вислів «встановлено законом» у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться» (§ 52)

«…хоча таке правопорушення як порушення порядку проведення демонстрацій передбачалося Кодексом про адміністративні правопорушення, його підстава, тобто власне порядок проведення демонстрації не була з належною чіткістю встановлена національним законодавством…» (§ 67)

«Суд нагадує, що на «стаття 6 § 3 (b) гарантує обвинуваченому «адекватний час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту», а, отже, ця гарантія означає, що підготовка захисту по суті головних обвинувачень може включати проведення з його боку всіх «необхідних заходів». Обвинувачений повинен мати можливість організувати свій захист належним чином і без перешкод можливості викласти суду, який розглядає справу, всі необхідні аргументи захисту і таким чином вплинути на результат провадження» (§ 75)

«Суд наголошує, що, хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективний захист, наданий захисником, який, у разі необхідності, призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду» (§ 78)