Precedent UA — 2015

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 9, 29, 55, 92, Конституції України, статті 61, 62 Конвенції країн СНД 1993 року про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінська конвенція), глава 31, стаття 248–1 Цивільного процесуального кодексу України від 1963 року, стаття 2, п. 7 Розділу УІІ прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України 2005 року, стаття 106, 148, 165–2 Кримінально — процесуального кодексу України 1960 року, стаття 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення» 1993 року, Постанова № 4 Пленуму Верховного Суду від 25 квітня 2003 року «Про судову практику по застосуванню запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою і продовження терміну утримання під вартою під час дізнання та досудового слідства».

Основні тези:

«При визначенні того чи є зрозумілим, що заявник буде підданий реальному ризику в результаті видачі, постраждає від поводження, забороненого статтею 3, Суд буде оцінювати в світлі всіх наданих до цього матеріалів та, за необхідності, матеріалів, отриманих proprio motu (за власною ініціативою). В таких справах як ця Суд повинен вивчити передбачувані наслідки направлення заявника в країну — отримувача, враховуючи загальну ситуацію, що там, і його особисті обставини…» (§ 32)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–97435

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1278054161

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

Немає застосування даного рішення судами.

Світлорусов проти України, № 2929/05, 12 березня 2009 року

Фактичні обставини справи: в листопаді 2000 року в Білорусі була порушена кримінальна справа відносно заявника. Прокуратура міста Гродно вирішила замінити запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд на тримання під вартою. 9 березня 2004 року заявника оголосити в міжнародний розшук. Заявник був затриманий 29 грудня в місті Києві та його взяли під варту 11 січня 2005 року на підставі рішення Печерського районного суду міста Києва. Апеляційний суд залишив скаргу заявника на рішення суду першої інстанції без задоволення. Європейський Суд 21 січня 2005 року надав Уряду України рекомендацію не видавати заявника до розгляду його справи по суті, наступного дня екстрадиція була призупинена. Заявник оскаржив до суду незаконність тримання під вартою. Дві судові інстанції залишили його скаргу без задоволення. 14 вересня 2005 року заявникові надали статус біженця в Україні, а 9 листопада того ж року його звільнили з-під варти. Генеральна прокуратура України інформувала своїх колег у Білорусі, що заявник не буде виданий.

Суд встановив, що українське законодавство не передбачає достатньо зрозумілої, точної та передбачуваної процедури в застосуванні, щоб уникнути небезпеки довільного утримання під вартою в очікуванні екстрадиції, тому відповідне національне законодавство не в змозі захистити заявника від свавілля та забезпечити його право на отримання компенсації за незаконне утримання під вартою.

Представник заявника в Суді: адвокат Зоя Шевченко.

Суд визнав порушення статті 5 § 1, 4 та 5 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 9, 29, 55, 92, Конституції України, статті 61, 62 Конвенції країн СНД 1993 року про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі — Мінська конвенція), глава 31, стаття 248–1 Цивільно — процесуального кодексу України 1963 року, стаття 2, п. 7 Розділу VII прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України, статті 106, 148, 165–2 Кримінально — процесуального кодексу України 1960 року, стаття 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення» 1993 року, Постанова № 4 Пленуму Верховного Суду від 25 квітня 2003 року «Про судову практику по застосуванню запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою і продовження терміну утримання під вартою під час дізнання та досудового слідства».

Основні тези:

«Вимога щодо «якості закону» відповідно до статті 5 § 1 означає, що у випадках, коли національне законодавство дозволяє позбавлення волі, ця процедура повинна бути досить зрозумілою, точною і передбачуваною в застосуванні, з тим щоб уникнути небезпеки свавілля» (§ 47)