Презентация PowerPoint

За двісті кроків від закруту ріки гранітна стіна закінчувалася кам’яним осипом і, поступово знижуючись, порогами опускалася до лісової галявини. Природа начебто влаштувала тут сходи. Герберт і моряк почали підніматися ними. Обоє мали прудкі ноги, міцні м’язи, і за кілька хвилин вони вже досягли гребеня височини і зупинилися па виступі, що піднімався над гирлом ріїси.

Тільки-ио обоє вони опинилися на плоскогір’ї, погляди їхні звернулися до океану, над яким вони пролетіли в таку жахливу бурю. З глибоким хвилюванням дивилися вони на північний берег острова, — адже саме біля нього сталася катастрофа і десь там зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом, чи не пливе по хвилях обривок оболонки аеростата, за який могла б вчепитися людина. Ні, ніде нічого не видиілося. Тільки неозора пустельна широчінь океану. Порожнім був і берег. Ні Гедеоп Спілет, ні Наб не з’являлися. Можливо, одначе, вони пішли так далеко, що їх не можна було побачити.

— А я впевнений, — раптом сказав Герберт, — так, упевнений, що така людина, як містер Сайрес, не могла потонути... Адже він енергійний, сміливий, вій ие розгубиться. Напевно, він дістався до берега. Правда, ГІеикрофе?

Моряк сумно похитав головою. Сам він уже не сподівався побачити коли-небудь Сайреса Сміта, але не хотів позбавляти юнака надії.

— Ну, зрозуміло, зрозуміло, — сказав він. — Уже хто-хто, а містер Сміт зуміє вибратися з лиха там, де іншому непереливки.

А в цей час він з пильною увагою оглядав берег. Перед очима його тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла ріки грядою підводних скель. Чорні їхні брили, що ледь виступали з води, нагадували гігантських морських звірів, які лежали серед кипучих бурунів; за лінією рифів блискало на сонці море. З півдня краєвид закривав гострий високий мис, і не можна було визначити, чи продовжується за ним суша, чи вона витягнута в напрямку з південного сходу иа південний захід і утворює якийсь довгий півострів. З північного боку берег, доступний для огляду на великій відстані, плавно вигинався, облямовуючи округлу бухту. Там він був низький, плоский, без гранітних скель, із широкими піщаними обмілинами, що оголювалися під час відливу.

Пенкроф і Герберт повернулися на захід; погляд обох насамперед захопила гора зі сніжною вершиною, що піднімалася вдалечині, на відстані шести або семи миль. Від перших її уступів і нижче, по широкому плато, йшли лісові зарості, а серед них яскравими плямами виділялися купи вічнозелених дерев. За дві милі від краю цього плато ліс закінчувався, і_ там зеленіла широка смуга, поросла травою, по якій примхливо розсипались маленькі гайкй. Ліворуч у просвітах між деревами блищала річка, така звивиста, що, здавалося, вона поверталася назад до тих відрогів високої гори, серед яких, можливо, брала початок. У тім місці, де Пенкроф залишив свій пліт, вода текла між високих гранітних берегів, але лівий берег увесь час ішов стрімчастою кручею, а правий поступово знижувався; суцільна стіна змінювалася грядою окремих брил, потім розсипом каміння, а далі, до самого кінця коси, — дрібного галькою.

— Що це? Острів? — промимрив моряк.

— Ну, якщо й острів, то досить великий! — зауважив юнак.

— Що не кажи, а острів завжди залишиться островом! — сказав Пенкроф.

Але яким би важливим не було це питання, розв’язати його вони поки що не могли. Доводилося відкласти його з’ясування. Однак чим би не була суша, на яку вони потрапили, — островом чи материком, — земля тут здавалася родючою, а природа красивою і багатою численними дарунками.

— Добре ще, що так вийшло, — озвався Пенкроф. — І за це нам, гіещаснйм, треба подякувати провидінню.

— Ну, звичайно. Слава Богу! — вигукнув Герберт: його юне серце сповнювала вдячність до Творця всього сущого.

Довго ще Пенкроф і Герберт дивилися на ту невідому землю, куди їх закинула доля, але й після цих перших вражень ні один, ні-другий не могли уявити собі, що на них тут чекає.

Потім вони поверталися південним краєм плоскогір’я, облямованого карнизом зі скель иайвигадливіших обрисів. У западинах тут гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з однієї брили на іншу, Герберт наполохав цілу зграю пернатих мешканців скель.

— Ой! — вигукнув він. — Це ие баклани і не чайки!

— Що ж це за птахи? — запитав Пенкроф. — їй-богу, схожі па голубів.

— Так це і є голуби, тільки дикі — скелясті голуби, — відповів Герберт. — Я їх відразу впізнав. Ось подивися, у них подвійна чорна облямівка па крилах, хвіст білий, а все інше оперення бла-китиувато-попелястого кольору. Я читав, що скелясті голуби — ласа дичина, і, напевно, у них дуже смачні яйця. Можливому гніздах залишилися яйця!..

— Тоді засмажимо собі яєчню! — весело підхопив Пенкроф.

—. А в чому? У твоєму капелюсі?

— Ні, друже, — я, на жаль, ие чарівник. Нічого, не журись. Ми спечемо яйця. Хочеш, посперечаємося, хто більше з’їсть?