На середині озера видиівся якийсь довгий предмет веретеноподібної форми, що піднімався над застиглою, нерухомою водою. З обох кінців, його виривалося світло, немов з жерла двох розпечених до білого печей. Предмет цей, що нагадував собою величезну морську тварину з породи китоподібних, був завдовжки близько двохсот п’ятдесяти футів і піднімався над рівнем озера на десять — дванадцять футів.
Човен повільно підпливав до нього. Сайрес Сміт, що сидів на носі, піднявся. Він пильно дивився вперед і раптом, з глибоким хвилюванням, вигукнув, схопивши журналіста за руку:
— Але ж це він! Тільки він, і ніхто інший! Він!..
І, опустившись на лаву, інженер пошепки вимовив ім’я, котре розчув лише Гедеон Спілет.
Ім’я це, мабуть, знав журналіст, тому що воно глибоко вразило його. Він відповів глухим голосом:
— Він? Людина, оголошена поза законом?
— Він! — повторив Сайрес Сміт.
За наказом інженера човен наблизився до дивної плавучої споруди. Веслярі причалили ліворуч до його округлої стінки, звідки крізь товсте скло виривався сніп сліпучого світла.
Сайрес Сміт і його супутники піднялися на майданчик. Там зяяв отвір відкритого люка. Усі кинулися в нього.
Внизу від сходів ішов коридор, освітлений електрикою. В кінці його прибульці побачили двері. Сайрес Сміт відчинив їх.
Квапливо пройшовши через багато прикрашений зал, вони потрапили до сусідньої з ним бібліотеки, де світловий потік яскраво розливався.
У глибинґбібліотеки виявилися ще одні двері. Інженер відчинив і ці двері.
І тоді вони побачили простору кімнату, схожу на музей, — у ній були зібрані і скарби царства мінералів, і твори мистецтва, і чудесні промислові вироби, — колоністам здалося, що вони опинилися в якомусь чарівному світі.
На розкішному дивані нерухомо лежала людина, що начебто не помітила їхньої появи.
Сайрес Сміт виступив вперед і на превеликий подив своїх супутників голосно сказав:
— Капітан Немо, ви кликали нас? Ми прийшли.
При цих словах людина, яка лежала на диваиі, підвелася, і світло окреслило її обличчя: у неї була чудова посадка голови, високе чоло, гордий погляд, сива борода, грива відкинутого назад густого волосся.
Він встав і зіперся рукою на спинку дивана, спокійно дивлячись на них. Помітно було, що довга хвороба поступово підточила його здоров’я, але голос ще прозвучав дзвінко, коли він сказав англійською з великим подивом:
— У мене немає імені, шановний паие.
— Мені відомо ваше ім’я, — відповів Сайрес Сміт.
Капітан Немо спрямував на інженера такий палаючий погляд,
неначе хотів його знищити. Потім, упавши на диван, він прошепотів:
— А чи не все одно зрештою. Я незабаром помру.
Сайрес Сміт підійшов ближче до капітана Немо, а Гедеон Спілет узяв його за руку. Рука була гаряча. Айртон, Пенкроф, Герберт і Наб трималися на шанобливій відстані, у кутку цього чудового залу, де повітря просякло електричними флюїдами.
Капітан Немо тихенько відвів руку і знаком запропонував інженеру й журналісту сісти.
Усі дивилися на нього із щирим хвилюванням. Отож він, той, кого вони називали «генієм острова», істотою могутньою, чиє втручання в багатьох випадках виявилося рятівним; ось він, благодійник, якому вони стільком зобов’язані. Перед ними виявилася немічна, вмираюча людина, тоді як Пенкроф і Наб очікували побачити напівбога.
Але як могло статися, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому капітан Немо підхопився, почувши своє ім’я, яке, на його думку, ніхто не знав?..
Капітан знову ліг на диван і, спираючись на лікоть, уважно подивився на Сайреса Сміта, який сидів біля нього.
— Отже, пане, ви знаєте ім’я, яке я носив? — запитав капітан Немо.
— Знаю, — відповів Сайрес Сміт, — і знаю також, як називається чудовий підводний човен...
— «Наутилус», — сказав з напівпосмішкою капітан. — Так, «Наутилус».
— А знаєте ви?.. Чи знаєте ви, хто я такий?
— Знаю.
— Але ж уже тридцять років у мене немає ні найменшого зв’язку з населеним світом, тридцять років я живу в морських глибинах, тому що це єдине середовище, де я здобув незалежність! Хто ж міг видати мою таємницю?
— Якась людина, що не зв’язала себе ніякими зобов’язаннями щодо вас, капітане Немо, і, отже, не може бути обвинувачена у зраді.
— Чи не той француз, що випадково потрапив на борт мого судна шістнадцять років тому?
— Він самий.
Виходить, ця людина і двоє його супутників не загинули в Маль-стримі, коли «Наутилус» опинився там?
— Ні, не загинули. І ось з’явилася книга, названа «Двадцять тисяч льє під водою», у якій розповідається історія вашого життя.