Пригоди бравого вояки Швейка

- Слухняно голошу, - сказав один вояк, - це є живий небіжчик. Здавалося, що убитий, а він живе. Вже лежав між небіжчиками і мали його присипати, а він ожив.

- Ага! - сказав пан лікар. - Це дурниця. Це тільки нервовий стрес. А хто це - наш чи москаль? - запитав лікар, нахиляючись над голим.

Але голий півнебіжчик не відповів. Глядів на все оточення витріщеними очима, роззявивши посинілі губи. Трясся на всьому тілі і діставав корчів.

- Наш чи рус? - спитав ще раз лікар.

Відповіді знов не було, а нещасний голий страшно стогнав і викривлював уста. Руки й ноги корчилися.

- Кажи, хто ти є, - кричав уже сердито лікар.

Лукашеві щеміло серце на вид нещасної людини, що товкла головою об землю і нігтями пальців дряпала болото з землі окопів.

Лікареві зробилося вже також неприємно. Він відвернувся до вояків і спитав:

- Не знаєте, хто це, наш чи москаль?…

І тепер ніхто не відповів, аж надбіг звідкись Швейк, що зачув питання лікаря і сказав з усмішкою:

- Мельдую послушно, пане ґенеральарцт, що не знаю докладно, хто це є, але знаю, що це людина. Коли людину розібрати до нага, тоді від інших людей годі її відрізнити. Годі знати, з якої держави чи краю вона походить. У Міхлі була одна кухарка Круцка, що мала раз троячки, три дівчинки, зовсім подібні одна до одної… Отже та Круцка не могла розпізнати, котру донечку вже нагодувала, тому позначала їх хімічним олівцем.

- Швейку, - прошипів з позаду Лукаш, - а щоб вам язик покрутило! Мовчіть, лотре!

Але лікар не дався вивести з рівноваги і сказав:

- Ага, ага! розуміється, розуміється. Людина є завжди людиною, тільки чому не відзивається, коли її питають? - А звертаючись до свого оточення, сказав:

- Отже ходім дальше, мої панове…

Лукашевого батальйону таки не змінили. Страждання і нудьга позиційної війни затягнулися таки добряче. На вояках, ба навіть на старшинах наростала верства бруду, а воші множилися так страшно, що важко було дати їм раду. Боротьба з ними була далеко важча, ніж боротьба з противником. З противником можна було боротися крісами, баґнетами, скорострілами, гарматами, мінами, метачами вогню і ґранатами, проти вошей уся ця зброя була просто безсила.

Одного дня Швейк помітив, що Лукаш щораз частіше чухається і шукає в білизні за вошами.

- Мельдую послушно, - сказав Швейк, - що я навіть не знав, що пан оберлейтенант також мають воші. Може б так пана оберляйтнаша намастити сірою маззю - це на воші помагає, а я маю цієї мазі цілу коробку.

Лукаш прийняв радо Швейкову пропозицію і Швейк вимастив його цілого тою гидкою мазюкою.

Лукаш натягнув по тім неприємнім масажі свіжу білизну, а відтак відчинив свій куферок, витягнув звідтам бронзову медаль і вручив її Швейкові, кажучи:

- На, маєш Швейку! Носи її собі. Пізніше дістанеш на це папір. Дістаєш її за відвагу і за обов’язковість, а зокрема за рятування старшини в небезпеці.

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що ви справді знаходилися в поважній небезпеці, - сказав Швейк, усміхаючись задоволено. - Ще кілька днів і воші могли вас загризти вночі на смерть. Мельдую послушно, що дякую красно за медаль і йду тепер до лісу по дерево.

Москалі від часу до часу знов обстрілювали й бомбардували австрійські позиції. Уже смеркалося, а Швейк з деревом не повертався. Ще ніколи не барився так довго поза окопами.

Оберлейтенант вислав Балоуна, щоби пошукав Швейка по окопах і землянках, але Балоун вернувся небаром сумний і заплаканий, в товаристві якогось вояка. Балоун станув перед оберлейтенантом і мельдував крізь сльози:

- Мати Божа! Пане оберлейтенанте, слухняно голошу, що і Швейк вже небіжчик. Хай з Богом спочиває. Впав від кулі в лісі!

- Швейк? Хто вбив Швейка? - Крикнув глибоко зворушений Лукаш.

Балоун крізь плач показав пальцем на присутнього вояка, а цей подав оберлейтенантові жовту бляшку і сказав:

- Слухняно голошу, що це є лєґітимаційна бляшка, яку знайдено при вбитому. Найшли його вбитого наші хлопці в лісі і принесли цю лєґітимацію. Швейк з вашої компанії, пане оберлейтенанте. Наш пан лейтенант прохає, щоби ви прислали людей, щоб вони забрали трупа. Може одинадцятка сама схоче похоронити свого камрата.

Оберлейтенант відчинив бляшку: не було сумніву, що належала вона до Швейка. В середині стояло виразно написане: Йозеф Швейк з Праги, компанія 11-а, полк 91. Отже Швейка вже нема між живими. Нема вже веселої, добрячої і щирої людини, що вміла розганяти тугу смутку і нудьги з облич вояків і старшин. Не стало того, хто вмів глузувати собі з усяких труднощів і небезпек і не лякався сказати слова правди навіть високопоставленим особам. Забракло між живими хороброго вояки Швейка, що чванився сам своїм урядовим ідіотизмом, а проте був мудріший від соток інших сірих вояків. Швейк уже холодний, бездушний труп… Лукаш поблід. Серце в ньому завмерло. Дрижачими устами і сумним голосом сказав він:

- Де ж він лежить? Чи трупа вже принесли?

- Слухняно голошу, що трупа ми ще не принесли, лежить ще в лісі. Дістав в голову лускою шрапнелі…