Пригоди бравого вояки Швейка

Новий довгий дерев’яний барак замість спаленого вокзалу, поставлений нашвидкуруч, поспіль був обліплений плакатами всіма мовами: «Підписуйтесь на австрійську воєнну позику».

В іншому такому ж бараці містився пункт Червоного Хреста, звідки разом з гладким військовим лікарем вийшли дві сестрички жалібниці. Вони розгонисто сміялися з цього військового лікаря, який, щоб їх розвеселити, наслідував різні звірячі голоси і невдало рохкав.

Під залізничним насипом у долині потоку лежала розбита польова кухня.

Вказуючи на неї, Швейк звернувся до Балоуна:

- Поглянь, Балоуне, що нас незабаром чекає. Саме мали роздавати обід, і раптом прилетів снаряд і он як потрощив кухню.

- Жах який! - зітхнув Балоун. - Я ніколи не думав, що потраплю в таку ситуацію. А все через мою гординю. Від пихи я вже й пупа не чув на череві. Адже я, тварюка, минулої зими купив собі в Будейовіцах шкіряні рукавиці. Вже мені негоже було носити на своїх селянських пазурах старі плетені рукавиці, які носив мій небіжчик тато. Я все скиглив за тими шкіряними, міськими. Батько горох варений жер, аж за вухами лящало, а я гороху ні на зуб. Тільки птицю і птицю. Вже й на свинячу печеню крутив носом, і жінка мусила готувати її, прости мене Боже, на пиві.

Балоун в цілковитому розпачі почав свою генеральну сповідь:

- Я хулив святих угодників і угодниць, а в корчмі на Мальші, у Нижньому Загаю побив капелана. В Господа Бога я ще вірив - цього не зрікаюся, але щодо святого Йосифа, то я мав сумнів. Усіх святих терпів у хаті, лише образ святого Йосифа виніс. І ось тепер Господь покарав мене за всі мої прогрішення і розпусту. А скільки я нагрішив у тому млині! Скільки разів я лаяв свого татуня і відмовляв йому в належному, коли він пішов на відпочинок, а жінку свою мучив.

Швейк замислився:

- Ви мельник, правда? То вам належало б знати, що Божі млини мелють поволі, але до кінця. Адже через вас, певно, і вибухнула світова війна.

Волонтер встряв у розмову:

- Тією хулою, Балоуне, і тим, що ви не визнавали всіх угодників і угодниць, ви собі здорово нашкодили, бо треба вам знати, що наша австрійська армія вже віддавна чисто католицька і бере приклад з нашого найвищого державного полководця. Як взагалі ви наважились з отрутою ненависті в душі, супроти навіть деяких святих і угодників йти у бій, коли військове міністерство завело в гарнізонних командах єзуїтські проповіді для панів офіцерів і коли на Паску ми бачили урочистий військовий хресний хід? Ви мене, Балоуне, розумієте? Вам ясно, що ви, власне, виступаєте проти традиційного духу нашої славної армії? Або з тим святим Йосифом, образ якого, за вашими словами, ви викинули зі своєї світлиці. Адже він, Балоуне, і є покровителем усіх тих, хто хоче викрутитися з війни. Він же ж був тесляр. А знаєте прислів’я: «Погляньмо, де тесляр залишив шпарку». Скільки людей пішло з цим гаслом у полон, не знайшовши іншого виходу. Оточені з усіх боків, вони рятували себе не тільки з позицій свого еґоїзму, але як членів армії, щоб потім, повернувшись з полону, мати можливість сказати найяснішому цісарю: «Ми тут і чекаємо на дальші накази!» Ви розумієте, Балоуне, що я цим хочу сказати?

- Не розумію, - зітхнув Балоун. - Я маю тупу макітру, і мені треба все повторювати разів з десять.

- А може, трохи поступишся? - спитав Швейк. - То я тобі поясню ще раз. Ти, значить, чув, що маєш поводитись згідно з духом нашої армії, що повинен вірити в святого Йосифа, а коли вороги оточать тебе, дивитися, де тесляр залишив шпарку, щоб врятувати себе для найяснішого цісаря і для нових воєн. Тепер ти вже, мабуть, зрозумів і добре зробиш, коли висповідаєшся перед нами трохи докладніше у своїх аморальних вчинках, які ти наробив у млині. Але боронь Боже розповідати щось подібне до того анекдоту про наймичку, яка пішла сповідатися до отця духовного, і коли вже всі гріхи виклала, засоромилася і призналася, що кожну ніч робить аморальні речі. Зрозуміло, святий отець, почувши таке, облизнувся і сказав: «Ну-ну, не соромся, мила дочко, я ж заступник Бога; розкажи мені докладненько про ті свої аморальні штучки». Тут вона з сорому розплакалася, бо, мовляв, допускалася страшних речей. Він почав її знову переконувати, мовляв, він же її отець духовний, і нарешті, аж тремтячи уся, вона розповіла, що кожного вечора роздягалася і лізла до ліжка. І знову не можна було з неї слова витягнути. Вона ще більше розревілася. А він за своє: «Не соромся, людина від свого народження гріховна посудина, але Боже милосердя нескінченне!» Тут вона вже наважилася і, плачучи, розповіла: «Коли я роздягнена лягала до ліжка, я завжди виколупувала бруд поміж пальців на ногах та ще й нюхала його». Ось вся її аморальність. Але ти, Балоуне, сподіваюсь, не такі речі в млині робив, і тому розповіси нам щось цікавіше про справжню аморальність.