Пригоди бравого вояки Швейка

Всі офіцери дивляться на нього співчутливо, немовби хочуть сказати: «Цей пан не винен, що він такий придуркуватий». Не зустрівши заперечень, поручник Дуб розбазікався про надзвичайне враження, яке на нього справила ця зруйнована війною країна. Це, мовляв, свідчить про силу залізного кулака нашої армії. Йому знову ніхто не відповів, і він повторив: «Так, немає жодного сумніву: росіяни тут відступали в цілковитій паніці».

Капітан Заґнер вирішує, що коли вони сидітимуть в окопах і ситуація буде найбільш небезпечною, він при першій нагоді пошле поручника Дуба як офіцера розвідника за дротяні перешкоди для рекогносцировки ворожих позицій і, виглядаючи разом з надпоручником Лукашем з вікна вагона, пошепки каже йому:

- І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шваль. Чим більший інтеліґент, тим більша скотина.

Здається, поручник Дуб ніколи не замовкне. Він розповідає офіцерам все, що читав у газетах про карпатські бої і про боротьбу за карпатські перевали під час австрійсько-німецького наступу на Сяні*.

Оповідає про це так, немов він не тільки брав участь у тих боях, але навіть особисто керував усіма операціями.

Особливо мерзотно звучать його речення приблизно такого змісту:

- Потім ми пішли на Буковське, щоб закріпити за собою лінію Буковське - Динів, підтримуючи зв’язок з бардіївською групою біля Великої Полянки, де ми розбили ворожу самарську дивізію.

Надпоручник Лукаш вже не міг витримати і зауважив на адресу поручника Дуба:

- Про що ти, мабуть, говорив ще перед війною зі своїм окружним старостою.

Поручник Дуб вороже зиркнув на надпоручника Лукаша і вийшов з вагона.

Військовий ешелон стояв на насипі, а в долині за кілька метрів під укосом лежали різні предмети, кинуті відступаючими російськими солдатами, які, очевидно, бігли цим ровом. Тут валялися заржавілі чайники, якісь горщики, патронташі, і всуміш з ними лежали сувої кільчастого дроту і закривавлені смужки марлевих бинтів і вата. В одному місці над ровом стояла група солдатів, і поручник Дуб одразу ж помітив серед них Швейка, який щось розповідав.

Він пішов туди.

- Що тут сталося? - почувся суворий голос поручника Дуба, який зупинився прямо перед Швейком.

- Мельдую послушно, пане лейтенанте, - відповів Швейк за всіх, - ми дивимося.

- А куди ж ви дивитесь? - розкричався поручник Дуб.

- Мельдую послушно, пане лейтенанте, ми дивимося вниз, у рів.

- А хто вам дозволив?

- Мельдую послушно, пане лейтенанте, це бажання нашого пана полковника Шредера з Брука. Коли ми від’їздили на фронт, він у своїй прощальній промові сказав, щоб ми, коли будемо проходити місця бойовищ, звертали увагу на те, як розгортався бій, щоб мати якусь користь для себе. І ось тут, пане лейтенанте, у цьому кюветі, ми бачимо, скільки речей доводиться кидати воякові, коли він на п’яти плює. Ми бачимо, мельдую послушно, пане лейтенанте, як це нерозумно, коли солдат тягне за собою всілякі непотрібні причандали. Це його тільки зайво обтяжує, і він передчасно втомлюється. Коли він тягне на собі такий тягар, йому важко воювати.

У поручника Дуба раптово зблиснула надія, що ось нарешті він зможе спровадити Швейка під воєнно-польовий суд за антимілітаристичну, протидержавну пропаганду, і тому швидко спитав:

- Отже, ви гадаєте, що солдат повинен кидати патрони або багнети, щоб вони валялися десь у вирві, як онде там?

- О, ні, аж ніяк, мельдую послушно, пане лейтенанте, - відповів Швейк, приємно посміхаючись. - Будьте ласкаві поглянути туди вниз на той кинутий нічний горщик.

І дійсно, під насипом на купі глиняних черепків нахабно валявся горщик з відбитою емаллю і роз’їдений іржею. Всі ці предмети, уже не придатні для домашнього господарства, складались тут начальником вокзалу, напевно, як матеріал для дискусій археологів майбутніх сторіч, які, надибавши на це скопище, зовсім помакітряться, а діти у школах будуть вивчати вік емальованих нічних горщиків.

Поручник Дуб задивився на цей предмет, і йому залишалося тільки констатувати, що це справді один з тих інвалідів, які свою юність провели під ліжком.

На всіх це справило величезне враження; оскільки поручник Дуб мовчав, обізвався Швейк: