Принц Ґаллії

Вже вкотре Філіп пильно вдивився в округле дитяче личко з невиразними, подекуди неправильними рисами. Його мати… Це слово викликало в Філіповій уяві образ іншої жінки, Амелії Аквітанської, яку він називав своєю мамою. А коли її не стало, він відчув себе круглим сиротою, так горював за нею, так тужив… Саме тоді він втратив свою матір, свою справжню матір.

Як завжди на згадку про матінку Амелію, Філіп засумував, а на очі йому навернулися сльози. Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності і знову зосередив увагу на портреті. Яка ж вона була в житті — жінка, що народила його? Батько нестямно кохав її, поводився, кажуть, як правдивий шаленець. Заради неї він ладен був розпалити міжусобицю в королівстві, зненавидів рідного сина за її смерть, двадцять років розтратив даремно, живучи одними лише спогадами про неї. В усіх без винятку баладах про Філіпових батьків неодмінно оспівується дивовижна краса юної ґалльської принцеси, та й старі дворяни одностайно стверджували, що герцоґиня Ізабелла була блискуча красуня. А от на портреті вона здається сущим сірим мишеням. І не лише на цьому портреті, а й на трьох інших — у батьковій спальні, у столовій і в церемоніальному залі — вона така ж сама, анітрохи не краща.

То, може, припустив Філіп, його мати була відзначалася тією особливою вродою, для якої художники ще не винайшли відповідних мистецьких засобів, щоб бодай у загальних рисах передати її мазками фарби на полотнищі. Він вже стикався зі схожою ситуацією. Якось, майже чотири роки тому, дон Фернандо намірився був надіслати імператорові в подарунок портрет Бланки, проте нічого путнього з того задуму не вийшло — всі портрети були забраковані на сімейній нараді як дуже невдалі, зовсім не схожі на ориґінал. Деякі майстри пояснювали свою невдачу тим, що Бланка страх яка непосидюща, інші нарікали, що її обличчя надто вже рухливе і неможливо вловити його сталих рис, а знаменитий маестро Ґалеацці навіть наважився заявити королю, що з погляду художника його старша дочка негарна. Філіп був обурений цією заявою не менше, ніж дон Фернандо. Вже тоді він перебував під владою Бланчиних чар, дедалі більше переконуючись, що вона — найчарівніша дівчина в усьому світі, і заява маестро здалася йому блюзнірською. Тоді він узяв слово й зопалу звинуватив найвидатнішого художника сучасності в бездарності, а все сучасне образотворче мистецтво — в неспроможності…

Філіп дивився на портрет матері, а думав про Бланку. Він не міг зрозуміти, чому вона відмовилася стати його дружиною, чому відкинула план, запропонований падре Антоніо. Якийсь час Філіп намагався втішити себе тим, що Бланка просто не наважилася піти проти батькової волі, та цей арґумент не витримував жодної критики. Вона не належала до тих дівчат, що беззаперечно скоряються чужій волі, хай навіть волі батьків. Аби ж то в неї не було ніякого виходу — проте вихід був! Бланка знала, що Філіп хоче одружитися з нею, знала, що він просив у короля її руки і звертався до Святого Престолу за дозволом на їхній шлюб. Також вона знала, що батько віддає її за ґрафа Біскайського аж ніяк не з державних міркувань. Падре Антоніо розповів їй усе, чітко змалював ситуацію і запропонував блискучий план, який напевно мусив спрацювати. Але вона відмовилася!

Цього Філіп подарувати їй не міг. Він розцінював це, як зраду з її боку. Які б не були причини її нелоґічного вчинку, одне було безперечно: вона віддала перевагу ґрафові Біскайському…

„Ну, чому? — вже вкотре подумки запитав Філіп. — Чому ти так учинила?…“

— Гаразд, — нарешті обізвався герцоґ, порушуючи тягучу мовчанку. — Ми віддали данину минулому, тепер час поговорити про майбутнє. Присядьмо, Філіпе.

Чи влаштував батько так з певним наміром, чи, може, це вийшло ненавмисно, проте, сівши в запропоноване крісло, Філіп майже фізично відчув на собі погляд свого предка та тезки, маркґрафа Войовника. Славний пращур суворо дивився з портрета на нащадка і, здавалося, зазирав йому вглиб душі, вгадуючи найпотаємніші його думки…

Герцоґ улаштувався в кріслі навпроти Філіпа, поклав лікті на поруччя і сплів перед собою пальці рук.

— Сподіваюся, сину, ти вже здогадався, про що буде мова? — А після ствердного кивка Філіпа продовжив: — Отож я не вбачаю потреби у вступному слові чи то в напучуванні. За два тижні тобі виповниться двадцять один рік, ти вже доросла людина, ти князь, суверенний государ, і в твоєму віці, при твоєму високому положенні, зовсім не годиться бути неодруженим.

Зі свого власного гіркого досвіду герцоґ знав, як часом буває боляче чути слово „вдівець“, тим-то й сказав „неодруженим“. Філіп це зрозумів і поглядом подякував йому за делікатність.

— Я цілком згоден з вами, батьку. Щиро кажучи, я навіть здивований, що ви так довго зволікали з цією розмовою.

— Коли я дізнався, — пояснив герцоґ, — що наступного дня після повернення ти надіслав до Кастілії гінця з офіційним листом, то вирішив трохи зачекати. Про зміст цього листа я достеменно не знаю, але припускаю, що ти просив у короля руки принцеси Елеонори.