Принц Ґаллії

— Та вже ж, — скрушно промовила вона. — Ти не дурненька, це точно. Ти наївна, але не дурна. Це я утнула дурницю, що розгубилася. Мені слід було зразу виправитись — а тепер вже пізно.

— Лишенько! — притиснувши до грудей руки, вигукнула Матільда. — Та їх же чорти в пеклі мордуватимуть!

Марґарита встала з крісла, підійшла до дівчини й поклала руку їй на плече.

— Ну от, знову за чортів. Після спасенних бесід з монсеньйором Франциско тобі всюди чорти ввижаються… Угамуйся, золотце, не бери це близько до серця. До пекла Жоанні ще далеченько, а що стосується Александра, то йому й без того ґарантовані дружні обійми диявола. Швидше, їм обом загрожує пекло на цім світі, якщо їхній вчинок набуде розголосу. Ти мовчатимеш?

— Я мовчатиму… Обіцяю вам… — Матільда мерзлякувато пощулилася. — Це так жахливо! Невже пані Жоанна не розуміє, який це тяжкий гріх?

— Чудово розуміє, можеш не сумніватися. І зараз Жоанна кається, що скоїла його, ось чому вона така побожна останнім часом. До її честі треба сказати, що її розкаяння викликане усвідомленням своєї провини, а не тим, що Бланка викрила її зв’язок з братом — це сталося набагато пізніше. Отож краще молися за порятунок цих грішних душ, а не моєї.

— Я молитимуся… за пані Жоанну.

— А за Александра?

— Ні, не буду. Не хочу. Він зла людина, пані.

Марґарита промовчала. На її ясне чоло набігла похмура тінь, погляд променистих очей потьмянів. У тому, що ґраф Біскайський став запеклим негідником, почасти завинив її батько. Часом, думаючи про це, вона почувала щось схоже на докори сумління: адже якби не зла воля їхнього діда, короля Рікарда, наваррська корона належала б Александрові, і то на цілком законних підставах. Усвідомлення цього неприємного, дражливого факту змушувало Марґариту ще дужче ненавидіти свого кузена.

— Гаразд, — озвалася вона, порушуючи прикру мовчанку. — Піду я до батька. Не варто зловживати його терпінням. Мені повідомили, що він дуже збуджений; мабуть, знову плекає плани щодо мого заміжжя… — Марґарита зітхнула. — А ти, Матільдо, залишайся тут. Коли прийде Бланка, скажи, щоб трохи зачекала, — я швиденько дам відкоша черговому претендентові на мою руку і зразу ж повернуся.

Розділ XVI Король та його дочка

Дон Александр, десятий король Наварри, що носив це ім’я, прийняв дочку в просторому кабінеті, де звичайно збиралася на свої засідання Державна рада.

Марґарита схилилася перед батьком у шанобливому і водночас фамільярному реверансі. Лагідно всміхаючись, вона скидалася на невинного янголятка, і в такі хвилини королю аж моторошно ставало від її чарівної краси. Він охоче погоджувався з тими, хто стверджував, що його донька — найвродливіша дівчина в усьому світі, це лестило його батьківському марнославству; проте ніде правди діти — часом він жалкував, що вона в нього така гарна й приваблива.

Король спрямував на доньку втомлений, сповнений благання, відчаю і навіть трішечки огиди погляд, достоту так, як багаторічний в’язень дивиться на осоружного йому наглядача, який за тривалий час їх мимовільного знайомства став мовби невід’ємною часткою його самого.

— Пані, кохана дочко моя, — відчужено заговорив король, стоячи перед Марґаритою посеред кабінету. — Я запросив вас до себе для вельми серйозної розмови. За три місяці вам виповниться вісімнадцять років. Ви вже доросла жінка, ви — наступниця престолу, тому мусите з належною відповідальністю…

— Ой, припини, тату! — голосно пирхнувши, перебила його Марґарита; голос її став різкий, владний, неприязний. Чари розвіялися, певніше, їх заступили інші чари: лагідне та невинне янголя перекинулося на величного й гордовитого Люцифера — найпрекраснішого з Божих ангелів і грішного ангела, що в своїй зарозумілості повстав проти Творця. Саме в цій іпостасі король найбільше боявся Марґарити. — До чого такі пишні промови, що за муха тебе вкусила? Либонь, знову отримав від когось заманливу пропозицію і з новою силою загорівся бажанням видати мене заміж?

Дон Александр ніяково потупив очі. Він не просто любив свою дочку, він обожнював її — єдину, що залишилася жива з трьох його дітей. По смерті обох синів король душі в ній не чув, так панічно боявся втратити її, що згодом цей страх перед можливою втратою переріс у страх перед самою Марґаритою. Ніколи і ні в чому він не міг суперечити їй — хоч то були якісь серйозні бажання, а хоч і дитячі, подеколи навіть безглузді примхи.

— Але, доню, — ласкаво й нерішуче промовив дон Александр. — Це справді необхідно. Я вже старий, і смерть моя не за горами, а Наваррі потрібен буде король.

— Батьку! — щиро обурилася принцеса. — Що ви кажете?! Невже ви маєте якісь сумніви стосовно моїх здібностей як державного мужа… цебто державної жінки? Жінки мудрої, справедливої і твердої в рішеннях — як казав колись Горацій про вас, чоловіків.

І позаяк батько забув запросити її сісти, вона запросила себе сама. Король у задумі стояв перед нею.