Принц Ґаллії

— Особисто я, пані, анітрохи не сумніваюсь у ваших здібностях, — відповів він. — Та наразі йдеться про інше. Як моя єдина дочка, ви, звісно, успадкуєте всю повноту королівської влади в Наваррі, проте час вже подумати і про продовження роду нашого. Чоловік вам потрібен хоча б для того, щоб у законному шлюбі з ним ви народили наступника престолу.

— Який ти наївний, таточку! — глузливо мовила Марґарита. — Невже ти всерйоз вважаєш, що зачаття відбувається лише з благословення церкви?

— Ой, донечко! — докірливо похитав головою дон Александр. — Як ти можеш…

— Можу, і запросто. Якщо тобі дуже кортить мати онука, так прямо і скажи. А решта — вже мій клопіт. Ґарантую, що за рік-півтора ти станеш дідусем.

— Не сип мені сіль на рани, безсоромнице! — у відчаї простогнав король. — І в кого ти тільки вдалася, така вертихвістка?

— У мою матінку, в кого ж іще, — знизала плечима Марґарита. — Адже не даремно кажуть, що я вдалася в неї всім — і зовнішністю, і характером. Щоправда, вона вміла стримувати себе, приховувати свої вади. Наскільки мені відомо, вона, у протилежність мені, була неперевершеним майстром лицемірства, так віртуозно зображала з себе статечну даму, що часом і тебе вводила в оману.

— Та як ти смієш! — скипів король.

— А от і смію. Чи, може, ти заперечуватимеш той факт, що свого часу ревнував її до дядечка Клавдія? І небезпідставно, гадаю… Ага, почервонів! Отже, це правда. А чи правда, що мій покійний брат Александр був…

— Замовч, Марґарито! — прогарчав король, побуряковілий від сорому та обурення. — Не смій чорнити пам’ять своєї матері.

— Ти сам напросився, татку. Невже й цього разу не міг обійтися без нотацій? З мене досить і Матільди де Монтіні, яка, незважаючи на всі мої заборони, мало не щодня намагається наставити мене на путь істини… До речі, про Матільду. Ваш монсеньйор Франциско де ла Пенья, щоб він здох… то, значить, швидше б його призначили кардиналом і забрали звідси к бісовій матері… перепрошую, в римську курію, — всі ці його святенницькі настанови та ідіотські проповіді, що жахають бідолашну дівчину…

— Марґарито!…

— Я ще не скінчила, государю. Любий вашому серцю єпископ не на жарт заповзявся переслідувати панну де Монтіні, і, підозрюю, не без вашої на те згоди. Відсьогодні я заборонила їй сповідатись у нього… На тій підставі, певна річ, що це завелика честь для простої фрейліни. — Марґарита криво посміхнулася. — Перекажіть його еміненції, що я дуже ціную його час. Так ціную, що коли він знову надумає чіплятися до Матільди, я візьму його власну патерицю й сама виб’ю цю ідею з його голомозої довбешки.

— Не богохульствуй, дочко! — перехрестився король.

— Е, ні, милостивий мій пане, зачекайте. Ще невідомо, хто з нас богохульствує. Як накажете розуміти замовлені вами молебні, над якими сміється вся Наварра? Кажуть, навіть ченці-авґустинці не могли попервах стримати реготу, молячись за порятунок моєї душі. І зважте: сміються не з самого молебна, а передусім з мене і з вас. Не кажучи вже про те, що ви виставляєте на посміховисько себе та мене, ви також вводите в спокусу інших людей, мимоволі примушуючи їх сміятися над святим таїнством молитви… Одне слово, татусю, якщо ти негайно не припиниш читати мені мораль, я вважатиму нашу розмову закінченою.

— А як же спадкоємець, Марґарито? Зрозумій, нарешті, що ніхто не визнає незаконнонародженого принца наступником престолу.

— Начхати! В такому разі, після мене корону успадкує син кузена Біскайського… чи, швидше, син його дружини — та це не біда. Зрештою, Бланка нашої крові, тож її діти, від кого б вони не народилися, не будуть узурпаторами.

Король розгублено заходив уздовж кабінету. Дочка, причім навмисно, наступила йому ще на один болючий мозоль. Він і з одним Александром, з його змовами та безнастанними інтриґами, мав досить клопоту, щоб стратитись розуму, а тут ще й Жоанна таке утнула, чортям на радість… Непосильний тягар лежав на плечах п’ятдесятип’ятирічного государя, передчасно постарілого від державних турбот та родинних негараздів.

Нарешті король припинив ходіння туди-сюди, важко гепнувся в крісло навпроти дочки і благально спитався:

— Ну, чому, пані, ви так уперто не хочете заміж?

— Вам це невтямки, батьку, — поблажливо відповіла вона. — Бо ви мужчина.

А втім, тут Марґарита покривила душею. Вона сама не знала чому — не хотіла, і квит. Позірно легковажна і розпусна принцеса в глибині душі була невиправна мрійниця. Вона вірила в справжнє кохання; вірила, що десь на світі живе її принц — як у достотному, так і в переносному розумінні цього слова, — і все чекала на нього. Бувши наступницею наваррського престолу і навіть у думках не заміряючись на щось більше, Марґарита могла дозволити собі таку небачену для сильних світу цього розкіш, як одружитися за коханням.

— Мені надійшла одна пропозиція, — начебто між іншим сказав дон Александр. — Це стосується вас, пані.

— Аж ніяк не стосується! — заперечно похитала головою принцеса. — Пропозиція надійшла до вас, тож ви з нею й розбирайтеся. А мене це зовсім не цікавить.

— Ви навіть не спитали, від кого вона.