Принц Ґаллії

— Ну! — підбадьорила її Марґарита. — Сміливіше! Ти не можеш забути його, так? І це цілком природно. Він був твоїм першим чоловіком — а таке не забувається. Навіть я пам’ятаю, як уперше…

— Помиляєшся, кузино, — м’яко, але рішуче перебила її Бланка, сідаючи в крісло. — Не в тім річ. Зовсім не в тім.

— А в чім же? — Марґарита сіла на канапу поруч крісла. Матільда, як звичайно, влаштувалася на м’якій подушці біля ніг своєї пані. — Тільки не ухиляйся. Або відповідай відверто, або давай змінимо тему. Я розумію, що тобі боляче згадувати Філіпа Аквітанського, тим більше — говорити про нього. Адже ясно, як день, що кузен Біскайський не витримує з ним жодного порівняння — ні за своїми людськими якостями, ні, гадаю, за чоловічими.

З усього було видно, що Бланка вкрай збентежилася. Проте сказала:

— Щодо людських якостей ти не помиляєшся. Але що стосується чоловічих, як ти висловилася, то… мм… я не в курсі.

Марґарита здивовано підвела брови:

— Та що ти кажеш?!

— Правду кажу, — шаріючись, відповіла Бланка. — До твого відома, всі ці плітки про мене та Філіпа — нахабна брехня.

Марґарита уставилася на Бланку з таким приголомшеним виглядом, ніби та щойно призналася їй, що таємно сповідує іудаїзм.

— Ти це серйозно, сонечко? Ти не жартуєш?

— Які тут жарти! Ми з Філіпом були друзями, і тільки. Не більше, не менше. Інша річ, що минулої осені він просив моєї руки, але… словом, батько відмовив йому.

— Справді? — здивувалася Марґарита. — Але чому? З якого дива він віддав перевагу кузенові Біскайському? Це ж дурість!

— Так, це дурість, — з гіркотою підтвердила Бланка. — Більше ніж дурість. Не лише дурість, а й під… — Тут вона затнулася.

— То що ж, врешті, сталося?

Трохи повагавшись, Бланка сказала:

— Мабуть, я послухаюся твоєї поради і не стану ухилятися. Я просто не відповім. Те, як батько повівся зі мною, не робить честі його пам’яті.

— Зрозуміло, — кивнула Марґарита. — Про мертвих тільки добре.

— Саме так, — коротко відповіла кастільська принцеса.

Якийсь час вони мовчали. Бланка шарпала мережива на своїх манжетах і час від часу сумно зітхала. Матільда з щирим співчуттям дивилася на неї. Марґарита напружено про щось міркувала.

— Так це правда? — врешті озвалася вона. — Між тобою та Філіпом Аквітанським нічого не було?

— Я вже сказала, що все це безглузді плітки. Чи ти не віриш?

— Та ні, вірю. Кому-кому, а тобі я вірю… — Марґарита труснула головою. — Хай йому чорт! Це багато що пояснює в твоїй поведінці. Тепер усе стає на свої місця. Виявляється, у тебе справи ще гірші, ніж я гадала раніше.

— В якому сенсі гірші?

— В самому прямому. Раніше я вважала тебе надто сором’язливою, дуже потайною, донезмоги делікатною; а ти, виявляється, ще й затуркане, неосвічене дівча. Тепер я розумію, що помилялася стосовно істинної причини твоєї відрази до чоловіка. Насправді ти гребуєш Александром не тому, що після Красунчика він тобі неприємний. Тобі стає гидко на одну думку про близькість з ним не тільки через те, що колись він згрішив з Жоанною. Зрештою, це не такий тяжкий гріх, щоб…

— Марґарито! — різко обірвала її Бланка, стривожено поглядаючи на Матільду. — Думай, що кажеш! І при кому.

— А, он воно що! — Марґарита теж подивилася на Матільду. — Вона й так все знає. Ти вже даруй, кузино, сьогодні я їй усе вибовкала. Ненароком. Матільда з таким запалом говорила про свого брата, про те, як вона любить його, що я взяла і бевкнула про Александра та Жоанну. Мовляв, одні вже догралися, інші, Гелена та Рікард, на підході, а тут іще ти зі своїм Етьєном. Але не турбуйся, Матільда вміє мовчати. Правда, Матільдо?

Дівчина з готовністю кивнула.

— Так, пані, — запевнила вона. — Я мовчатиму. Нікому ні єдиного словечка, обіцяю вам.

— От і гаразд, — сказала Марґарита. — Отже, на чому я зупинилася? Ага, на твоїй цнотливості в заміжжі…

— А може, не треба? — попросила Бланка, знов червоніючи.

— Ні, серденько, треба. Раніше я уникала таких розмов, щоб зайве не бентежити тебе. Я не сумнівалася, що в тебе був роман з Красунчиком — далебі, про це гула вся Іспанія! — і терпляче чекала, поки ти не забудеш його настільки, щоб завести собі нового коханця. Але зараз, коли з’ясувалося, що…

— Кузино! Припини негайно, прошу. Інакше я встану й піду… До того ж мені час до церкви.

— Е, ні, ще не час. У нас попереду майже година, і якщо ти залишишся в мене, ми підемо до церкви разом. Добре?

— Добре, — кивнула Бланка. — Але якщо ти будеш…

— Так, буду. Ради твого ж блага я продовжу нашу розмову. Звісно, будь-якої миті ти можеш піти — воля твоя, і я тебе не триматиму. Проте я раджу тобі вислухати мене. Обіцяю не зловживати твоїм терпінням.

Бланка приречено зітхнула:

— Гаразд, я вислухаю тебе. Тільки намагайся… е-е, поделікатніше.

— Неодмінно, — пообіцяла Марґарита. — Я дуже обережно добиратиму слова. Але передусім внесемо ясність: кузен Біскайський був першим і єдиним твоїм мужчиною?

— Так, — здригнувшись, відповіла Бланка і в припадку відвертості додала: — Краще б узагалі нікого не було!