Притулок пророцтв

– Це та, що бачила твоє обличчя, але втекла, а ми не встигли її схопити, – озвався Йорґо.

– Вона вийшла зі мною на зв’язок.

– Як вона тебе знайшла? – батько подався вперед на своїй милиці.

– Вона і не думала тікати, а вистежила нас до схованки і тепер знає, де ми тримаємо Рейвен.

Залягла мовчанка. Кожен переводив погляд на свого сусіда, немов вирішуючи, кого звинуватити.

– Ця жінка вийшла з тобою на зв’язок? – майже пошепки перепитав Йорґо.

– Її справжнє ім’я Фатіма Саїд, – пояснив Алексі, доливаючи собі узо. – Вона – майорка «Моджахедін-е Халк».

– Це іранська студентська терористична група, яка допомогла муллам скинути шаха Пехлеві, – уточнив його батько.

Васілі нахилився вперед усім довготелесим корпусом.

– Якщо вони іранці, то чому перекинулися на бік Хусейна і воювали проти власної країни?

– Як можна довіряти людям, які міняють союзників, коли їм вигідно? – вступив у розмову Теодор, витираючи шоколад із губ.

Дімітрі пересунув зубочистку за другу щоку.

– І що ця майорка хотіла?

– Вона була в лазареті, коли Тедеску змусив Рейвен повторити свої пророцтва-загадки.

– Ох, товариш мій старий зі своїми загадками, – сказав батько. – Завжди придумував головоломки, а потім забував розгадки. І що ж ця медсестра Фатіма чула?

– Тільки два рядки, – наслідуючи інтонації Фатіми, Алексі продекламував:

На вежі, звіяній вітрами, богиня без лиця майбутнє стереже,

Збираючи врожай кривавий, заколе всіх ненависті ножем.

Йорґо хруснув пальцями.

– Стерегти майбутнє, найімовірніше, означає, що вона – оракул і провіщає людську долю, як піфія у храмі Аполлона в Дельфах.

Васілі похитав головою.

– Але ж дельфійський оракул стоїть не на вежі, овіяній вітрами. Там пари підіймаються з-під землі у темній печері.

– Колоти ножем – це, можливо, алюзія на верховну жрицю оракула, що приносить в жертву богам козу, – припустив Теодор.

Дімітрі пожував зубочистку.

– Приносити жертву богам у ненависті? Щось не в’яжеться.

Теодор відкусив ще шматочок шоколаду.

– Як би там не було, Тедеску організував у Штатах мережу наших агентів і розробив план «Зуби дракона». Тож що це все означає, Алексі?

– МЕХ бажає укласти з нами союз на цю операцію.

– Абсурд, – вигукнув батько. – Це наш план, наша помста.

– Так, але, як справедливо зауважила майорка, наші люди вже немолоді, – заперечив Алексі.

Батько, неначе мечем, розітнув милицею повітря.

– Жінки з МЕХ теж старіють, може, уже й потовстішали.

– Її головний аргумент, що перше покоління «Сімнадцятого листопада» є великою силою тут, у Греції, а використовувати наших літніх агентів у Штатах без зброї моджахедів – лише марнувати людські ресурси.

Дімітрі пожував зубочистку.

– Я не довіряю терористам, які переходять на інший бік, щойно десь з’являється нагода урвати більше. Коли союз з нами стане їм невигідний, вони нас зрадять.

– Моджахеди прагнуть помститися ЦРУ так само сильно, як ми, – не погодився Йорґо. – Яку зброю вони збираються нам дати?

– Не дати, а продати.

– То ці ісламські марксисти ще й хочуть нажитися на наших ідеях, – прошамкав Теодор з повним ротом.

– Дивіться, яка справа: Саддам за гроші, які отримував із програми «Нафта в обмін на продовольство», купував для МЕХ танки, міномети та старі АК-47. Ірак також придбав у чеченської мафії біологічну зброю. Фатіма каже, що частина цієї зброї і досі в них, але ми мусимо заплатити, щоб покрити їхні витрати.

– Скільки? – запитав Мірон.

– П’ятдесят тисяч доларів.

Йорґо припалив сигару і видихнув кільце диму.

– І де ми маємо дістати таку суму?

– Вона пропонує нам пограбувати банк, який веде бізнес з американськими компаніями.

– Наприклад, афінський? – уточнив Дімітрі.

– А чому б і ні? Ми ж уже грабували банки.

– І щоразу це ставало все небезпечнішим, – Васілі підняв обрубок своєї лівої руки. – Я проти того, щоб ризикувати життям заради мусульман.

Алексі їх розумів: це була настороженість старих людей, яким так довго вдавалося виживати в підпіллі.

– Я візьму це на себе.

– Сам? – пирхнув Мірон.

У пам’яті Алексі зринули телевізійні кадри, на яких Патті Герст, перейнявши ідеї «Симбіоністської армії визволення», тримає на мушці своєї гвинтівки працівника банку.

– Рейвен мені допоможе.

Батько замолотив ручкою милиці в повітрі.

– Я проти.

– Я згоден з Міроном, – промовив Йорґо. – Через неї ми всі можемо опинитись у небезпеці.

– Я обробляю Рейвен уже два тижні, завойовую її довіру методами, якими Північна Корея колись перетворювала ворогів на своїх агентів.

– І ти гадаєш, що можеш зробити так само з нею? – спитав Мірон.

– Уже роблю і навіть її не торкаюся.

Дімітрі заходився перекочувати зубочистку язиком туди-сюди.

– Це марнування вродливого молодого тіла.

– А ти впевнений, що вона сама тебе не заморочила, га, Алексі? – реготнув Васілі.

Алексі звернувся до батька:

– Я прошу твого дозволу.

Мірон насупив брови.

– Гаразд, нехай допомагає, але якщо пручатиметься або спробує втекти – стріляй. Обстав усе так, ніби це не ти, а охоронець банку.

– Але ж якщо вона помре, пророцтва Тедеску помруть разом із нею.