Привид часу

Та ось Бруно підвівся і почав прослухувати магнітний запис передачі з ракети. Ті місця, де було чути бурмотіння дзеркальної луни, він обводив на бобіні магнітофона олівцем. Останній шматок стрічки, де луна зовсім забила слова Летьє, фізик одрізав, розділив по паузах на маленькі шматки і склеїв їх у зворотному порядку. Потім змотав плівку знову на бобіну.

— Слухай, Іване!

Шипіння, і з динаміка полилася збуджена, трохи плутана мова Тоні:

— Все на місці — причини і наслідки. Спочатку вулкан випльовує лаву і каміння, потім вони підіймаються вгору. Далі втрачають швидкість і падають на вишневі схили вулкана. Словом, усе як на Землі, як і повинно бути. А шкода… — голос Летьє затих.

Кілька секунд астронавти дивились, як крутяться бобіни. Бруно увімкнув магнітофон.

— «Радуйся, старий Бруно…» Наче в цьому вся справа, — голос фізика затремтів, однак Аскер поборов себе. — Та я не такий уже й правий. Усе значно складніше. Який великий і розмаїтий світ! Як мало ми ще знаємо про нього…

— Це… дзеркальна луна? — спитав Корнєв. — Що ти думаєш про неї?

— Уперше я її почув, коли ракета Тоні промчала повз величезний болід, мабуть, дуже близько. Я тоді приймав сам і думав, що мені приверзлося… Потім ніякої луни не було. А коли він підлетів до планети, знову з’явилась. Певно, великі скупчення речовини з антимасою оточені зоною простору з особливими властивостями. Якими? Хтозна. Це дослідять ті, що прилетять сюди після нас. Одна з властивостей такої зони — дзеркальна радіолуна. Дзеркальна — ось що важливо: радіохвилі не просто відбиваються, а й послідовність сигналів змінюється на зворотну…

— Це можна розуміти як античас? — поцікавився Корнєв.

— Не в більшій мірі, ніж те, що античас міститься в магнітній стрічці, яку я переклеїв з кінця наперед, — знизав плечима фізик. — Ні, Іване, античас — надто примітивна гіпотеза для цього світу! Тут усе складніше, ніж нам хочеться.

— А як ти зрозумів, що зона цього проклятого простору близько від ракети? Адже до планети було ще далеко?

— Ніколи собі не прощу, що зрозумів це надто пізно, — голос Бруно знову затремтів. — Я пізно догадався, що це бурмотіння — перевернуті фрази Тоні. Було дві ознаки швидкого зближення. По-перше, дедалі меншою ставала пауза між словами і луною слів, причому дзеркальна луна відбивалася все коротшими уривками. По-друге, надто швидко луна гучнішала. Ракета наближалась до якоїсь незримої оболонки планети. Пауза між прямими радіосигналами ракети і дзеркальною луною від них дедалі зменшувалася, поки стала дорівнювати нулю. Ракета увійшла в заборонену зону і… Не уявляю, що і як там сталося, — Бруно замовк.

На «Ластівці» був п’ятнадцятиденний, за звичайним ліком часу, запас повітря…

Друзі чекали Тоні тридцять днів. У них ще жевріла надія: а може, тільки радіопередавач зіпсувався? Може, радіо і деякі двигуни? Можливо, ракету чи хоч її останки виштовхне сюди антитяжіння зорі…

Антитяжіння відносило зореліт, але Корнєв короткими поштовхами двигунів уперто повертав його на попереднє місце, в ту точку, з якої стартувала «Ластівка».

Настав тридцять перший день. Астронавти відкачали повітря з коридора, наділи скафандри. В телескоп нової обсерваторії наостанок ще обшарили околиці простору. Потім заходились розгвинчувати болти. Бронековпак з телескопом та іншими приладами відокремився од носа зорельота. Астронавти відіпхнули його ногами — він поплив у пустоті, повільно перекидаючись в оранжевому промінні лжезорі.

Після цього вони проробили те саме з кормовою обсерваторією і катапультою. Прогулялись по корпусу. Тепер від носу до чорних стільників анігіляційних камер було тільки сорок кроків.

— Поки долетимо до Землі, від «Буревісника» лишиться маленький недогризок, — обізвався Іван. — Метрів дванадцять…

Бруно не сказав нічого.

Спустились усередину, розляглися. Капітан піднявся по драбинці до пульта, ввімкнув маховики повороту. «Буревісник» схитнувся, почав поволі розвертатись у пустоті. Бруно важко зійшов на місток, став поруч капітана.

В овалі екрана пропливали сузір’я. Ось промайнув червоно-жовтий Альдебаран, за ним знизу зійшли купочкою сім неяскравих зірочок. Шість їх утворили знайомий ківшик Плеяд. Сьома, біло-жовта, яскравіша від інших, — розмістилась у центрі ковша.

— Сонце, — тихо промовив Бруно.

— Сонце…

Коли Сонце підійшло до середини овала, Корнєв переключив маховики. Зореліт захитався і завмер. Обидва мовчки сіли в стартові крісла. Капітан за звичкою хотів подати в мікрофон команду передстартової уваги, але вчасно спохватився. Досадливо скривившись, натиснув на кнопки двигунів. М’язи відчули вібрацію зорельота.

— Через шість релятивістських років будемо вдома, — сказав Корнєв.

— Тепер, мабуть, раніше. Через п’ять…

— Так, правильно, — швидко погодився Іван. — Долетимо за п’ять… А втім, для нас однаково: шість чи п’ять — у контейнерах сидіти. Справи не міняє. На Землі мине майже сто років.

Вони помовчали.