Привид часу

І раптом сталося щось таке, від чого серце Тоні сповнилося буйною радістю. Наче якась чудодійна сила підхопила його і понесла вперед. Тоні не відразу зрозумів, що це музика. Концерт Гріга, фінал… Фортепіано і оркестр вивергали такі самі каскади звуків, як і на початку. Тільки тепер лунала гнівна і горда мелодія, не було гіркої приреченості, не було красивої розсудливої слабості. Бентежний бурхливий ритм крушив усе в нестерпному пориванні вперед!

Здавалося, люди вивертають ліхтарі, ламають будки і лабази, котять бочки, споруджують барикаду впоперек вулиці, втикають у ящик з-під оселедців тріпотливий червоний прапор повстання! А може, це трощать скелі — вибух за вибухом, удар за ударом! — прокладають пряму дорогу через синій гранітний хребет. Здіймається пилюка, летять уламки, двигтить Земля — і гори розсуваються, поступаючись перед упертим генієм людей! Може, це інженер бігає по прокуреній кімнатці, перекидаючи стільці, розмахуючи в такт музиці лічильною лінійкою, скуйовджений, щасливий і гордий. Не виходило, здавалось безнадійно трудним — а от вийшло! Він знає, що попереду ще багато праці, помилок і розчарувань, зате — вийде, буде!

От знову залунали переможні сигнали труб. Їм стиха вторив оркестр. Вдарили пружні і сильні акорди фортепіано, і полилася прекрасна пісня нестримного руху вперед.

«Вперед, людино! — Тоні йшов по калюжах назустріч дощу і вітру. — Ворушись, повертайся, білковий тюхтію! Берися за всяку справу: посильну і непосильну, яку зробити можливо і неможливо, сумнівайся, шукай, помиляйся, прозрівай, але йди вперед! Перед тобою величезний, складний і могутній Всесвіт. Укріпися в ньому! Ти придумав машини: швидкі, точні, розумні, вони не бояться ні пустоти, ні часу, ні спеки, ні холоду… Ану, доведи, що ти сильніший і розумніший за них, що світ підвладний тобі, твоєму розуму, твоїм прагненням!»

Тоні майже летів, обганяючи перехожих. Обличчя його пашіло. Музика з динаміків, човгання ніг по мокрому асфальту, гомін, сміх перехожих, рокіт автомашин, шипіння скатів, мокре листя, що налетіло на бульварні лави, різкі пориви вітру, краплі дощу, туман над будинками, ясні і гарячі думки в голові, — усе злилося в складну, навальну і горду симфонію людського руху… Вони полетять, неодмінно! І ті, кому доведеться мчати за сотні парсеків, повертатись через тисячоліття, — теж полетять. А інші думатимуть над тим, як літати до далеких світів не за тисячоліття, а за дні — і відкриють цю таємницю. Усе залежить від людей!

…Тоні розплющив очі. Розсипи зірок, червоне око Антареса, чорна дірка Г-1920, оранжева щербата пляма планети, жовте кудлате лжесонце позаду…

«Неймовірний світ. Ну й занесло ж нас!» — подумав Тоні.

Бентежна і заклична музика фіналу Грігового концерту ще лунала в кабіні ракети. Тоні тихо підспівував мелодії. Ні, нікому він не розповість про свою слабість, нерішучість в останню годину на Землі, про свої мудрі і обережні сумніви. Вперед, людино! Вперед, розумний трудівнику, бійцю, неспокійний шукачу, який ніколи не задовольняє ні своєї цікавості, ні прагнення підкоряти і створювати. Вперед, неспокійний і веселий, гнівний і гордий, наполегливий і сильний! І хіба не найбільше щастя для людини — важкий, але самостверджуючий рух уперед?

— До планети півмільйона кілометрів, — доповів Летьє ще через 19 годин. — Погасив швидкість до 50 кілометрів за секунду. Решту погашу біля самої Марини. Прилади показують невелику перевитрату пального внаслідок гравітаційного відштовхування. Курс — прямо до центра планети, інакше — відносить убік.

— Ти чуєш? Чуєш? — пошепки видихнув Бруно, до болю стиснувши капітанові плече. — Накладається щось… Це не перешкоди!

— Чую, — прошепотів у відповідь Іван. Він слухав і не вірив собі: до голосу Тоні домішувалось ледве вловне, але чітке бурмотіння незрозумілою мовою. Начебто дві радіомовні станції працювали на близьких хвилях. — Увімкни дублюючий приймач, пошукай хвилю другого передавача. «Невже там якісь істоти?»

— Планета зараз освітлена на три чверті. Візуально вона завбільшки така, як Місяць, коли на нього дивитися з Землі. В телескоп нічого не розбереш. Оранжеві хмари, якась непроникна червона каламуть.

— Тумалак ановреч анкинорпен сакя ирамх івежнаро… шеребзор ен огочін покселет в… — виразно вклинився в паузу тихий чужий голос.

— У сусідніх діапазонах нічого нема. Тільки на частоті передавача ракети, — мовив Бруно. — Тоді що ж це?!

— Тоні, увага! — голосно сказав у мікрофон Корнєв. — На твоїй хвилі приплутується якась передача. Її напрям — теж від планети. Уважно стеж за нашими повідомленнями. Прийом.

«До нього шістдесят мільйонів кілометрів. Моя порада дійде через три з чимось хвилини. За цей час він пролетить ще десять тисяч кілометрів».

— Не планета, а справжнісінький апельсин! — передавав далі Летьє. — Суцільна оранжева хмарність. Хоч би якийсь просвіток! Спробую через інфрачервону насадку, може, знайду прозору зону.

Якийсь час у динаміку було чути стук і побрязкування: Тоні возився з насадкою. В ці секунди астронавти знову почули виразні фрази чужого шепоту: