Привид часу

«А може, справді послати туди розвідувальну ракету? — закрався в Корнєва сумнів. — Зрештою ж система як система: зоря, планета, метеорний пояс, наче в Сонячної, тільки з негативною масою. Ніяких фокусів… Здогади наші підтверджуються. Чому б не послати? Метеори тут невинніші, ніж ті, що між Марсом і Сатурном. Наш метеор таких розмірів геть чисто змів би обсерваторію… А те, що їх не руйнують імпульси електромагнітної гармати? А лжезоря? Ні. Все не так просто…»

— Я певен, що пролетіти можна, — вперто повторив Тоні.

«Він, мабуть, таки має рацію. Коли вже ми прилетіли сюди, смішно не побувати коло планети», — думав Корнєв.

— Треба до неї ближче підійти, щоб роздивитися і сфотографувати!

— Ну, це так, але ж… — зам’явся Бруно.

— Що саме?!

— Небезпечно! — розсердившись, гаркнув фізик. — Небезпечно! З чотирнадцяти астродатчиків жоден не повернувся. Жоден! Очевидно, там, крім пояса метеорів, є ще щось таке… — Бруно занепокоєно нахмурився, — що поглинає кулі. З чотирнадцяти куль хоч би одна уціліла. Всі загинули від метеорів.

— Зовсім не обов’язково, щоб усі кулі зіткнулися з метеорами, — замислено промовив Корнєв. — Вони могли розсіятись, змінити траєкторії через взаємне відштовхування…

— Я нічого категорично не стверджую, — здався Бруно, — але…

— Мені подобається твоє «але»! — нападав Летьє на фізика. — А хто це зовсім недавно базікав про мужність дослідників?

— Я мав на увазі зовсім іншу мужність, пілоте, — мужність мислення! При цьому голова дослідника лишається на плечах.

— А звичайний риск у цей високий кодекс не входить? Певна річ, це занадто примітивно! Хоч… стривай! — Тоні потер чоло. — Я якось читав потішний некролог на смерть одного дослідника… «Визначний учений в галузі теоретичної і експериментальної фізики передчасно загинув, випробовуючи нову ядерну установку для синтезу нейтроніту…» Не пригадуєш?

Аскер невдоволено скривився, засовався в кріслі.

— Правда, та газетка поквапилась з некрологом: дослідника через п’ять днів одкопали з-під руїн установки. Він тільки переніс променеву хворобу і полисів. Тоді він ще в інтерв’ю сказав, що в некролозі його нарешті оцінили по заслузі. Не знаю, як від радіації, а от від скромності цей дослідник ніколи не вмре, навіть не захворіє.

— Ой, я більше не можу, — фізик промокнув хусточкою лоба, глянув на капітана.

Той реготав.

— Пусти його, Іване! Відпусти його. Хай летить хоч у самісіньке пекло!

Корнєв ляснув по столу долонею.

— Ну, що ж, — подивився на пілота. — Добу відпочивати. Ми поки що заправимо ракету і перевіримо керування…

Іван і Бруно ще повзали у вакуумі по рибоподібному сріблястому тілу сповитої тяжами ракети, перевіряючи кріплення антени, а Летьє уже надів скафандр і влаштовувався в малесенькій кабіні на носі під ковпаком із прозорої броні. Потім капітан і фізик сповзли з корпусу на перехідний місток. Летьє подивився на них.

— Усе гаразд? — почув Корнєв його голос у навушниках.

Капітан кивнув головою і досадливо подумав, як він усе-таки погано розбирається в людях! Адже він зовсім не знав справжнього Антона Летьє — астронавта, дослідника, бійця. Так, зараз за кермом ракети сидів боєць, що зібрав у єдиний згусток волю, енергію думки і вміння для сутички з невідомим. Навіть обличчя у Тоні стало інше: воно ніби затверділо, зник вираз іронії, губи стиснулися. Тільки очі світились зухвалою веселістю, коли він дивився вперед, туди, де серед розсипища зірок чорнів згусток Г-1920…

Аскер і Корнєв прощаючись підняли руки. Пілот відповів їм таким самим жестом.

— Від борту! — почули Корнєв і Бруно його голос.

— Єсть від борту!

Вони втягли в люк відкидний місток, увійшли в зореліт, задраїли люк. Корнєв узявся за рукоятку маніпуляторів. Незабаром майже одночасно почулися голоси Тоні і Бруно:

— Єсть!

— Ракета вільна!

Тепер ракета вільно висіла в гнізді. Крізь перископічний ілюмінатор астронавти 6ачи\и кабіну і в ній Тоні. Ось він точним рухом пристебнув до кистей пояски командних біоелектричних датчиків, зручно вмостився в кріслі, відкинувся і потилицею виштовхнув атомне зчеплення. Десь на другому кінці ракети з отворів у сірих уранових циліндрах висунулись графітові стержні; почалась ланцюгова реакція. Двигуни ракети тонко заспівали, сама вона рухнулась у стримуваному пориві.

— Пілоте Летьє? — обізвався Корнєв.

— Готовий!

— Дозволяю старт.

М’який поштовх, здригнулась під ногами підлога, ілюмінатор заволокло світною пилюгою. «Ластівка» вирвалась у простір…

— «Буревісник»! Як чуєте мене, земляни? Прийом! — долинув трохи спотворений мікрофоном голос Летьє.

— Чудово, Тоні. Як ти? Прийом!

Пауза, під час якої радіосигнал робив мільйони кілометрів — до ракети і від неї.

Корнєв і Бруно стояли біля динаміка.

— Усе нормально, — через кілька секунд знову почули вони голос із динаміка. — Швидкість — 1200 кілометрів за секунду. Закінчив перший розгін. Іду по дотичній до краю метеорного пояса. Чую вас добре. Локатор показує безпечну пустоту. Прийом.

Заговорив Корнєв.

— Антени автоматично стежать за ракетою. Не вимикай передавач — інакше можемо втратити тебе з поля зору. Визнач і повідом відстань до планети. Прийом.