Промінь

Ґреґ був закоханий у неї відтоді, як їй було п’ять, а йому сім. Коли їй виповнилося тринадцять, він спробував освідчитись, і після їдкої, непристойної, нестерпно жовчної відмови перестав з нею розмовляти. Нормальні стосунки в них відновилися незадовго до Аварії. Ґреґ прикидався другом, але Ліза прекрасно бачила, що від романтичних намірів він не відмовився.

Аварія змінила все. Зоставшись одна, під тягарем відповідальності, вона прийняла його підтримку, як людина, тонучи, хапається за перший-ліпший рятувальний круг.

І виявилося, що все життя поруч з нею була своя, рідна людина, а вона ненавмисне ледь її не вбила — коли їй було тринадцять, а йому п’ятнадцять.

— Лізо…. а що, як нам подумати про дитину?

Вона похитала головою, не розплющуючи очей:

— У нас не вистачає ресурсів, промінчику. Ми повинні відновити систему, хоч би стабілізувати… Як можна народжувати людину, не знаючи, що вона їстиме через кілька років?!

— Але помріяти ж можна, — сказав він після паузи. — Син буде схожий на тебе, а дочка — на мене. Не потрібний генний конструктор, щоб знати заздалегідь. Ми нікого не будемо збирати з деталей, доля вирішить за нас — хто народиться, той і народиться… Лізо, а якщо ми не відновимо системи, тоді все дарма, і ми…

Вона затисла йому рот долонею: теплі губи, м’яка борода.

— Ми відновимо, промінчику, і не смій таке говорити.

Після паузи додала, не стрималася:

— Якби ж вони нас навчали того, що насправді потрібно! Тобі пощастило, що ти фізик і програміст. У мене педагогіка, може бути… А навіщо нам знавці прадавніх мов, письменники, художники, навіщо нам професійні плавці, якщо немає басейну?!

— Предки думали, наше життя завжди буде спокійне. Вони накачували нас цивілізацією…

— Вони взагалі не думали, — сказала Ліза втомлено. — І спімо вже, Ґреґ. Завтра знов… усе з самого початку.

ДЕНИС

Він розплющив очі й довго не міг зрозуміти, що сталося. Де він? Удома?!

Він рвучко сів. Еллі не спала, лежала на боці, її волосся розкинулося на подушці, наче морська трава:

— Ти так розіспався… не хотіла тебе будити.

Він провів рукою по стегнах і відчув полегшення, переконавшись, що труси на місці. За фальшивим вікном займався новий фейковий день. Сьомий день. Денис схопився й заметушився по кімнаті, шукаючи свій телефон.

— На тумбочці, — сказала Еллі. У цих двох словах зашифровано було безліч сенсів — у голосі, яким вони були промовлені.

Денис отямився. Повернувся в ліжко, ліг поруч, поцілував Еллі в щоку:

— Вибач. Я ненормальний. Усе було… класно. Дякую тобі.

— Ти ненормальний, — Еллі сумно кивнула. — Ну добре, дивись уже статистику, як там наші пупси?

Денис полежав ще секунду, ніяково погладив її плече й дотягся до телефона.

Населення «Променя» скоротилося до трьохсот двох осіб. Знакова цифра. Це означає, що за шість попередніх років старші пішли, на кораблі лишилося тільки друге покоління. Триста дві дитини, що народилися в польоті. Які ніколи не бачили Землі.

Рівень щастя залишався низьким: 29 %. Цивілізованість просіла — 57 %. Це за рахунок того, що старших, цивілізованих на Землі, більше немає. Але все-таки, чому вони так здичавіли? Вони ж ці роки вчилися, за скороченою програмою перевчалися на інженерів і техніків… невже за рахунок ненаписаних поем і незнятих фільмів?

Осмисленість — 90 %. Достойна цифра. Менше ніяк не можна.

— Вони не народжують дітей, — сказала Еллі.

Денис обернувся. Вона так само лежала на боці, ковдра сповзла, оголивши м’яке ніжно-кремове стегно. Перед нею на подушці лежав її смартфон.

— Вони не хочуть народжувати, бережуть ресурси, називають це відповідальністю. Це срака, Денисе… Ти якого чорта так сильно прикрутив їм краник?!

— Ще не срака, — сказав він примирливо. — Оце срака.

Він сів на ліжко й незграбно ляснув Еллі по стегну. Вона відсунулась:

— Ти розумієш, що робиш?!

— Не бійся, — сказав він, нервово сміючись. — Сьогодні ми їх порадуємо… підкачаємо ресурсами, повернемо впевненість у майбутньому… І вони розродяться, ніде не дінуться. До Прибуття більшість нових дітлахів доросте до віку, коли в Штатах їм продадуть алкоголь, а старших нам і не треба.

Еллі помовчала, подумки щось підраховуючи. Гостро подивилася на Дениса:

– Іди вже… учень.

— Сьогодні буде ще один урок? — Денис подумки прокляв себе за те, що так сильно червоніє.

— Якщо заслужиш, — вона всміхнулася кутиками рота. — Іди-іди, нам працювати треба.

* * *

У буфеті вони застали Славіка, і той був явно сам не свій. Зірвався їм назустріч, подивився тривожно, знову гепнувся на стілець: очі червоні, лице похмура й пом’яте.

— Ви не бачили Марго?

— Ти що, її загубив? — глумливо запитала Еллі, і Славік якось дивно відвів очі:

— Та от якось… фігня якась вийшла. Я дзвоню, вона не відповідає…

— А що сталося?

Славік забрав зі стола свій мобільник:

— Ви їжте, я вже.

І вийшов, дивно горблячись і втягши голову в плечі. Еллі й Денис перезирнулися.

— Було б чого переживати, — сказала Еллі крізь зуби.

* * *