Промінь

— Який сенс ти даси їм замість Славікової стратегії? Ну, не боротимуться вони за місце під сонцем… під лампою. Ну, все у них є, ситі, задоволені, як після Старту… А сенс їхнього життя тепер буде — в чому?

— Елементарно просто, — Денис теж вибрався з джакузі, сів на бортик, відчуваючи, як приємно холодить вітерець розпашілу спину й плечі. — Лежить на поверхні. Гармонійно випливає з самої природи експерименту. Я знаю, Еллі, знаю, в чому сенс їхнього життя!

Він засміявся, щастя розпирало його, мов повітряну кульку — тепле повітря. Еллі дивилася на нього, він бачив себе її очима — найрозумніший, найсильніший, найкращий у світі чоловік. Дорослий. Великодушний.

Щастя — сто відсотків. Осмисленість — сто відсотків. Цивілізованість… гаразд. Сьогодні Денис поводитиметься, як дикун.

Непристойно щасливий, балакучий, ненажерливий, жадібний до ласки дикун.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

Мішель дочекалася, коли в гімнастичному залі нікого не залишиться, прив’язала скакалку до турніка, а другий кінець стягла петлею. Промінь, самонавчальний штучний інтелект, відреагував не вчасно, як з Лізою, і не запізно, як у випадку з Роджером. Він відреагував з випередженням, тому за мить до того, як Мішель відіпхнула ногою гімнастичний куб, у зал увірвалися Йоко, Софі, Ілля, Сашко-другий і Ліза.

Жодних питань, жодних докорів, Сашко узяв дочку на руки й відніс у лісову рекреаційку, і там носив по стежках між соснами, у густому запаху трави та хвої, під шум далекої річки, чотири години без упину. Софі йшла поруч і держала дочку за руку. Стемніло, дзвякали жаби в грузькому болітці коло берега, але Мішель не розслабилася, не заридала й не попросила прощення. Вона замкнулася й сховалася в собі, наче сонна, і Лізі дуже не сподобався такий розвиток подій.

О другій годині ночі Мішель розплющила очі й розліпила губи, щоб передати Променю: вона хоче говорити з Лізою. Ліза з’явилась одразу — серед ночі, в кімнату Мішель, де не було нічого дитячого: відверто аскетична обстановка, письмовий стіл, особистий термінал, гімнастичний тренажер. Усі стіни в почесних знаках, значках, символах, сертифікатах, і старий малюнок у кутку: висока драбина, маленька Мішель на верхньому щаблі, нижче Адам, ще нижче — друзі й приятелі, а облич тих, хто аж унизу, неможливо роздивитися.

— Лізо, допоможи мені.

— Ти не розумієш, навіщо тобі жити. Це можна виправити.

Очі Мішель, раніше каламутні, трохи прояснилися:

— З тобою було те саме. Ти мене не лаятимеш.

— Не лаятиму. Але мені було п’ятнадцять років, а тобі ще немає дванадцяти. Ти зарані дебютувала, Мішель.

— У мене найранніший розвиток на кораблі. Я проходжу університетську програму з хімії та біології.

— Але ти не розумієш, навіщо тобі університетська програма.

— Це не життя, — уривчасто сказала Мішель. — Ще рік тому я боролася за кожний нагородний знак, за кожний пункт рейтингу навіть з плавання, навіть з бриджу, навіть з мови маорі… Не було ні хвилини вільної. Я втомлювалася, але не сумувала.

– І що змінилося?

— Навіщо ти питаєш? Знущаєшся?! Ти прекрасно знаєш, що змінилося… Усе це втратило значення. Рейтинги, щаблі… ну доберусь я до самого верху. Ну, всі мені поплескають, як сто разів уже плескали. І що?! Сезар, мій брат, не читає, не вчиться, цілими днями грається з малолітками. Він плаває, як молоток, не грає в бридж, навчається за програмою для тих, хто на рік молодший, ніж йому належить за віком… Коли я спитала його, навіщо він живе, знаєш, як він на мене подивився?!

— Як на дурненьку.

— Як на ідіотку! Лізо, в чому я не права?! Я завжди радувала своїх батьків… Що більше вони пишалися, то сильніше мені хотілося бути кращою.

Ліза притулила руку до грудей — мимовільним рухом, ніби хотіла піймати долонею серце, коли вони стрибнуло.

— Що з тобою? — Мішель злякалася.

— Нічого… Помилка передається через покоління. Ти не зобов’язана тішити батьків, Мішель. Ти тут не для цього.

ДЕНИС

Прикидаючись сплячим, ледь розліпивши очі, він спостерігав, як Еллі підколює волосся біля дзеркала, збираючи його у високу зачіску. Її лице, тепер відкрите, матове й бліде, стало суворіше й доросліше.

— Я бачу, що ти не спиш, — сказала вона, не повертаючись. — Жаль, що тут немає перукарні. Я дозріла для ультра-короткої стрижки.

— У тебе таке класне волосся. Навіщо стригтися?!

— Ось ти й вторгся в мої межі, — сказала вона чи то жартома, чи то серйозно. — Стригтися чи ні, вирішую я і тільки я, не намагайся нав’язати мені своє бачення.

Вона заколола останню шпильку. Покрутила головою, оцінюючи зроблене.

— Добре, — сказав він, здивований і присоромлений. — Більше й не намагатимуся. «Свобода — універсалія культури суб’єктного ряду, яка фіксує можливість діяльності й поведінки за відсутності зовнішньо постановки мети».

— От-от, — вона покосилася на нього через дзеркало. — Твої поради й емоційні оцінки — спроба зовнішньої постановки мети, а це обмежує мою свободу… Вставай, ледарю. Сьогодні я хочу спокійно поснідати — без поспіху, не обпікаючись кавою. Доженеш мене в буфеті!

І вона вийшла, залишивши після себе шлейф терпкого трав’яного запаху.

* * *