Промінь

— Марго. Я не знаю Ігоря, може, він чудовий хлопець… Але він, вважай, мертвий.

— Ні, це ти мертвий, шмаркач. А Ігор житиме. Тримай на повідку свого чорного кретина, або я його все-таки вб’ю.

— Завтра я скасую твій вплив, — сказав Денис. — У Адамовій моделі знайдуть помилку.

— Пізно, — тепер у її голосі була зловтіха. — Їхній світ уже змінився. Нової Землі в ньому не було й немає. Щоб вона з’явилася, треба міняти фундаментальні закони фізики, а це заборонений вплив, ля-ля-ля!

Денису захотілося стиснути пальці на її горлі й тримати, поки не обм’якне. Він сам себе злякався: раніше він ніколи не прагнув нікого вбити.

— Тебе обдурили, — сказав він жорстко. — Ігор умре. Ніякі експериментальні ліки при його діагнозі не дають гарантій.

— Дають, — вона тихо засміялася. — І не обдурили… Вони не обманюють, це є серед умов експерименту. Я переможець, виконала завдання, а вилікувати Ігоря вони можуть запросто, вони все можуть…

— Хто — «вони»?

— Ти що, не зрозумів?

— Міжурядова таємна служба?

— Дурень… Ні. Вони не люди.

— Прибульці? Елієни? Жукоподібні?

— Якщо тобі не сказали, то тобі й не треба знати.

— А тобі, виходить, сказали?

— …але ти здогадаєшся, якщо подумаєш. Вони можуть усе. Їм нічого не варто вернути тебе додому, але вони не вернуть. Чистота мотивації. Умови експерименту. Ти ніколи не побачиш своїх рідних… мені плювати. Усе одно, що буде з тобою, з Еллі, з цим ідіотом… і зі мною. Але Ігор житиме.

Усередині, у кімнаті, почулися кроки. Грюкнула шухляда. Денис про всяк випадок відступив…

У дірку, пробиту Славіком, вивалилася коробка зі щільного ламінованого картону. Настільна гра: «Чотири кулі». Впала на килимове покриття під дверима, заляпана кров’ю.

* * *

Славік притискав до лиця серветку, просочену маззю від опіків. Еллі поставила на стойку дві чашки кави:

— Беріть, кому треба.

Одну чашку взяла собі, сіла за столик, втомлено приплющила очі:

— Нічого вона не знає, бреше. Зі мною розмовляли точно не прибульці, не інопланетяни, а звичайні чиновники з державного китайського університету…

Денис узяв зі стойки другу чашку. Сів за окремий стіл. Відкрив кришку картонної коробки: всередині було ігрове поле — круглий лабіринт-спіраль. І в чотирьох лунках чотири кулі, масивні, з металевою серцевиною: червона, синя, жовта й чорна.

— Як би я прагнула відмотати назад, — бурмотала Еллі. — Не вплутуватися, не погоджуватися. Я думала, пройду через експеримент… стану собою, верну… зберу себе заново. Замість цього… розтанула, розвалилася. Загрузла, забрьохалась по вуха в лайні…

Денис узяв з дна коробки тонкий паперовий аркуш, розгорнув, примружився: несподівано багато дрібного тексту.

— Хочеш зіграти? — похмуро запитала Еллі.

— «Чотири кулі, — почав читати Денис, — прадавня марокканська гра, що символізує боротьбу чотирьох моральних засад у боротьбі за світову гармонію… На початку гри кулі виставляються на вихідні позиції, позначені сторонами світу, причому чорна куля завжди одержує фору…»

— Я хочу знати, що ще придумає Марго, — нервовим рухом вона зібрала волосся, стягла у хвіст на потилиці. — Розбере акумулятор, націдить кислоти?

— «Гра в чотири кулі вважалася сакральною, навіть забороненою, — Денис, примружившись, розбирав крихітні букви на поганому папері. — Вважалося, що її результат може впливати на долю громади, села, великої групи людей. Згідно з легендою, раз на півстоліття могутні сутності, що з’явилися з іншого світу, грають у «Чотири кулі», визначаючи долю людства…» Еллі, ти коли-небудь чула про таку гру?

— Ні, — відповіла вона сухо. — Та хтозна. Вінтажних ігор повно, їх відновлюють, перевидають, на все є любителі…

Еллі ковтнула кави, захекалася й раптом розридалася — вперше за той час, що Денис її знав.

— Ти чого?!

— Прости мене.

Він знизав плечима — яка, мовляв, різниця.

— Залишилося п’ять днів, — Еллі випростала спину, — ми повинні триматись одне за одного, придумати спільну стратегію…

— Перестань, — сказав Денис. — Ми одне одному не віримо… і не повіримо ніколи.

— Р-розумно, — пробурмотів Славік.

Еллі впустила чашку, яку тримала в руках. Чашка впала так вдало, що тріснула навпіл, і залишки гарячої кави розтеклися по столу. Еллі схопилася.

— Н-не стрибай, — повільно сказав Славік. — Без тебе все с-стрибає перед очима.

Він прийняв від лиця серветку. Очі були цілі, дивилися тверезо й чіпко, хоч і часто кліпали:

— Ну що, пупси… я зрозумів, що вони тут улаштували за експеримент. Вони з-забацали дві модельки людства, одну — на «Промені»… А друга — це ми. П-поздоровляю.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

Скуйовджений Віталик бігав по відсіках і залах, умовляючи всіх заспокоїтися: він знайде помилку в моделі, усе буде, як раніше. За ним ходили юрбою ті, хто хотів йому вірити, заглядали одне одному в очі, повторювали слова про помилку, вже чудово знаючи, що нічого змінити не можна.

Давно готові макети й технології для будівлі першого поселення, відпрацьовано прийоми висадки на поверхню, віртуальні тренування, план, розписаний на роки після Прибуття, — усі, усі плани, вивірені, непорушні, виявилися в одну мить не просто сміттям — обманом. Хто обдурив їх цього разу?