Протистояння. Том 1

Вона підійшла до них, узяла на руки Джину, і вони обидві дивилися, як Нік обережно поставив табличку, розвернувши її до місця, де ґрунтівка переходила в під’їзну дорогу до господи матінки Ебіґейл. Штахетину він забив у землю на три фути. Не перекинеться. Хіба що ураган знесе. І урагани в цій частині світу точно бували — він згадав про смерч, який мало не забрав їх із Томом, про страх, якого вони натерпілися в підвалі.

Він написав записку й віддав її Джун.

«Серед іншого Дік із Ральфом мають знайти в Коламбусі радіостанцію Сі-Бі[318]. Комусь доведеться постійно стежити за каналом 14».

— О-о. Розумно, — сказала Олівія.

Нік серйозно постукав пальцем себе по лобі, тоді всміхнувся.

Жінки знову взялися розвішувати одяг. Джина спритно поскакала на здоровій нозі до іграшкових машинок. Нік перейшов через подвір’я, вийшов на ґанок і сів поряд зі сплячою старою. Він подивився на обрій за кукурудзою та замислився над тим, що з ними буде.

«Раз ти так кажеш, Ніку, окей».

Вони зробили з нього лідера. Просто взяли й зробили, а він анітрохи не розумів, чому так. Не можна приймати накази від глухонімого — це скидалося на невдалий жарт. Їхнім лідером мусив би бути Дік. А він би був лише списоносцем, третім зліва, без стрічок на погонах — людина, яку впізнає лише її мати. Та відтоді, як на дорозі до них підторохкотів Ральф Брентнер, який їхав собі навмання, вони повадилися казати щось, а тоді зиркати на Ніка, ніби шукаючи в нього підтвердження своїм словам. Ті кілька днів між Шойо і Меєм, до Тома й відповідальності, затягло ностальгійним туманом. Було легко забути про тужну самотність і страх того, що жахіття снилися йому не просто так — йому здавалося, ніби він утрачає розум. Та одразу пригадувалося, що тоді він дивився лише за собою — за списоносцем, третім зліва, жалюгідним статистом у жаскій виставі.

«Я пізнала тебе, щойно побачила. Це ти, Ніку. Бог указав на твоє серце…»

«Ні, я цього не прийму. І як уже на те пішло — Бога я теж не приймаю. Хай стара лишить його собі». Бог для літніх жінок так само необхідний, як клізми й пакетики чаю «Ліптон». А він вирішуватиме проблеми по черзі, ітиме вперед крок за кроком. Відвезе їх до Боулдера, а там буде видно. Стара сказала, що темний чоловік справжній, а не якийсь там психологічний символ, і в це йому також не хотілося вірити… та в душі він знав, що це так. У душі він вірив кожному її слову, і це його лякало. Він не хотів бути їхнім лідером.

«Це ти, Ніку».

Його плече стиснули — він підскочив од несподіванки та розвернувся. Якщо матінка Ебіґейл і спала, то тепер точно прокинулася. Вона усміхалася до нього згори вниз зі свого позбавленого билець крісла-гойдалки.

— От сиділа та думала собі про Велику депресію, — мовила вона. — Знаєш, мій татко колись володів цією землею, і наші володіння тяглися в обидва боки на цілі милі. Так-так. Для чорної людини це чималий подвиг. А я грала на гітарі й співала в залі фермерської спілки — було це в дев’ятсот другому, Ніку, давно-давно. Дуже-дуже давно.

Нік кивнув.

— Гарні були деньки, Ніку. Себто більшість були хорошими. Та, певно, нічо не вічне. Лише любов Божа. Татко помер, і землю розділили між його синами. Мені з чоловіком дісталося шістдесят акрів — небагато. І от моя хата стоїть на тій ділянці. Чотири акри — то все, що лишилось. О, певно, зараз я могла б сказати, що земля знову моя, та це буде вже геть не те.

Нік поплескав її по руці, і вона важко зітхнула.

— Брати працюють не завжди в злагоді, і майже завжди починаються чвари. Тіки згадай Каїна з Авелем! Усі хочуть бути начальниками, і жодному не кортить батрачити! Настав тридцять перший, і банк попросив звіти. І вони зібралися разом, та тоді було вже запізно. До сорок п’ятого все розійшлося — усе, крім моїх шістдесяти акрів та сорока-п’ятдесяти там, де зараз ферма Ґуделла.

Тремкими руками вона дістала з кишені хустинку й витерла очі, повільно та замислено.

— Насамкінець я лишилась одна, без грошей, без нічого. І щороку, як надходив час податків, вони забирали новий шматок землі, а я виходила сюди, дивилася на землю, яка мені більше не належала, і оплакувала її так само, як зараз. Щороку дещиця за податки, ось як це сталося. Тут хвать, там хвать. Залишки я здавала в оренду, та на ті трикляті податки ніколи не вистачало. А тоді мені бемкнула сотня, і вони скасували податки. Ага, скасували, коли лишився оцей осьо крихітний клаптик. Либонь, зовсім збанкрутіли, бідолашні.

Він легенько стиснув старій руку й звів очі до її обличчя.