Протистояння. Том 1

А як щодо тебе, Френні? Чого тобі хочеться?

Якщо вже потрібно жити в такому світі, думала вона, з біологічним годинником, що мав задзвеніти за шість місяців, то вона б воліла бути з кимось на кшталт Стю Редмана. Та ні, не на кшталт. Її приваблював саме він. Ось так, чесно й прямо.

Не стало цивілізації, і людське суспільство позбулося всього хрому й прибамбасів. Ґлен Бейтман часто порушував цю тему, а Гарольд щоразу тішився.

Френ вирішила, що боротьба за права жінок була лише плодом технологічного суспільства — якщо вже говорити чесно та прямо, треба бути відвертою до самого кінця. Жінки — заручниці своїх тіл. Вони менші й часто слабші. Чоловік не може завагітніти, на відміну від жінки, — це знають навіть чотирирічні. Вагітна — значить уразлива. Цивілізація подарувала людству парасольку здорового глузду, під якою можуть стояти обидві статі. Боротьба за права — це визвольна боротьба. До появи цивілізації з її обережною, милосердною захисною системою жінки були рабинями. «Не варто прикрашати дійсність, — думала Френ. — Ми були саме рабинями». А тоді дні страждань скінчились. І Жіночим Кредо, яке мало б висіти в офісах журналу «Міс» (і бажано у вигляді вишивки), було «Чоловіки, дякуємо вам за залізниці. Чоловіки, дякуємо вам за те, що винайшли автомобілі та повбивали червоношкірих індіанців, які гадали, що непогано було б іще трохи поволодарювати в Америці, адже вони були першими. Чоловіки, дякуємо вам за лікарні, за поліцію й за школи. Та вибачте, але тепер нам хочеться голосувати й самим бути творцями власної долі. Колись ми були чиєюсь власністю, але тепер це вже пройдений етап. Дні рабства скінчилися. Бути рабинями нам хочеться так само, як і перепливти Атлантичний океан у човнику з вітрилами. Літаки безпечніші й швидші за човники з вітрилами, і свобода вартує більше, ніж рабство. Ми не боїмося літати. Чоловіки, дякуємо вам».

Чи можна тут іще щось додати? Ні. Селюки могли варнякати про спалені бюстгальтери[322], реакціонери могли вести свої дріб’язкові інтелектуальні ігри, та правда лише усміхнеться. Тепер усе змінилося, змінилося за лічені тижні, та лише з часом з’ясується наскільки. Однак вона лежала вночі сама й не сумнівалася, що їй потрібен чоловік. О Господи, ще й як потрібен.

Тепер головним була безпека дитини, самозбереження та пошуки того номера один (і, можливо, номера два). Стю вабив її, особливо після Джессі Райдера. Стю був спокійним, тямущим і, користуючись висловом її батька, його не назвеш «двадцятьма фунтами лайна в десятифунтовій сумці».

Вона йому також подобалася. Френні це чудово знала, знала ще відтоді, як вони вперше пообідали на День незалежності в тому покинутому ресторані. На мить, лише на єдину мить вони зустрілися поглядами, її кинуло в жар, і всі стрілки метнулися до позначки «ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ». Вона гадала, що й Стю здогадувався про стан речей, та він чекав на неї, чекав на її рішення. Він стрів Френні, коли вона була вже з Гарольдом, тож вона — власність Гарольда. Лайняна мужицька концепція, та вона боялася, що знову доведеться жити у світі, де правлять самі мужики, принаймні спершу.

Якби ж був іще хтось, хтось і для Гарольда, однак такої людини не знаходилось, і Френні боялася, що довго не витримає. Вона згадала той день, коли Гарольд типово незграбно намагався зайнятися з нею коханням, щоб остаточно утвердити те, що вона належить йому. Коли це було? Два тижні тому? Наче давніше. Усе минуле тепер здавалося давнішим. Воно розтяглося, наче тепла турецька іриска «Бономо»[323]. Її свідомість упіймало в лещата збентеження через Гарольда й те, що він може зробити, якщо вона піде до Стюарта, та ще й її страх снів — так вона ніколи не засне.

На цій думці вона закуняла й заснула.

———

Коли Френні прокинулася, надворі й досі стояла темрява. Хтось її трусив.

Вона пробурмотіла щось, аби від неї відчепились, адже вперше за цілий тиждень спалося гарно й без снів, а тоді неохоче прокинулася. Певно, уже ранок і час вирушати в путь. Та чому вони вирішили їхати затемна? Вона сіла й побачила, що навіть місяця на небі немає.

Трусив її Гарольд, і він мав наляканий вигляд.

— Гарольде, щось трапилося?

Френні помітила, що й Стю не спить. І Ґлен Бейтман на ногах. Періон стала навколішки віддалік від попелища, де ввечері в них горіло невелике багаття.

— Марк, — сказав Гарольд. — Він захворів.

— Захворів? — перепитала вона, коли по той бік попелища пролунав тихий стогін — він чувся звідти, де стояли Періон та Ґлен зі Стю.

Френні відчула, як усередині в неї чорною колоною здійнявся жах. Найбільше вони всі боялися захворіти.

— Гарольде… але ж це не грип?

Бо якщо Марка вхопив запізнілий Капітан Трипс, це означало, що й інших він може вхопити. Мабуть, сам вірус нікуди не зник. Мабуть, навіть мутував. Щоб краще тобою поласувати, моя солоденька.

— Ні, не грип. Нічого подібного. Френ, ти їла увечері ті консервовані устриці? Чи коли зупинялися на обід?

Вона спробувала пригадати, та голова й досі була ватяна після сну.