Процес

— Для мене це незбагненна річ! — Або: — А тепер скажи мені, що нам діяти далі?

Молодик удавав, ніби нічого не помічає, спокійно до­слухав усі настанови К., занотував щось і пішов, уклонив­шись як К., так і дядькові, що, до речі, саме повернувся до нього плечима, визирав з вікна і, випроставши руки, жмакав штори. Тільки-но зачинилися двері кабінету, як дядько закричав:

— Нарешті той писарчук забрався і нам уже можна йти! Нарешті!

На жаль, ніяк не щастило вблагати дядька нічого не розпитувати про процес у вестибюлі, де ходили окремі службовці та служники і де саме тієї миті крутився й заступник директора.

— Отже, Йозефе, — заговорив дядько, — ледве помітно відповівши на шанобливі уклони навколишніх, — тепер скажи мені відверто, що це за процес.

К. зронив кілька незначущих зауважень, на мить засміявся і лише на сходах пояснив дядькові, що нічого не хотів казати перед людьми.

— Правильно, — схвалив дядько, — а от тепер кажи. —Дядько слухав, схиливши голову й квапливо попахкуючи сигарою.

— Передусім, дядьку, — мовив К., — це не такий процес, який розглядає звичайне правосуддя.

— Це вже погано, — зітхнув дядько.

— Чого? — подивився на дядька К.

— Думаю, погано, — проказав дядько знову. Тепер вони вже стояли за дверима банку на сходах, але портьє, здається, нашорошив вуха, і К. потяг дядька вниз, жвавий вуличний рух підхопив їх. Дядько, вчепившись за К., уже не розпитував так настирливо про процес, якийсь час вони йшли навіть мовчки.

— Що, власне, сталося? — спитав нарешті дядько і зупинився так раптово, що перехожі, які йшли позаду, злякано відсахнулися. — Такі речі зненацька не стаються, до них готуються дуже довго, мали бути якісь провісники, — чому ти мені нічого не писав? Ти ж знаєш, для тебе я зроблю все, певною мірою я й донині твій опікун і досі я цим тільки пишався. Я, звісно, й тепер допомагатиму тобі, та коли процес уже йде, допомагати ой як важко. Хай там як, а тобі найкраще негайно взяти коротеньку відпустку й приїхати до нас у село. Я аж тепер побачив, що ти трохи змарнів. У селі ти наберешся сили, і це добре, бо попереду в тебе ще великі випробування. Крім того, так ти почасти уникнеш правосуддя. Тут суд має всі можливі засоби впливу і в разі потреби автоматично застосовує їх до тебе, натомість коли ти в селі, треба або делегувати туди судовий орган, або ж впливати там на тебе через листи, телеграф і телефон. Звичайно, сила правосуддя ослабне, і хоч визволення не буде, ти зможеш відітхнути.

— Вони можуть заборонити мені виїздити, — заперечив К., сприймаючи дядькові слова раніше, ніж той вимовляв їх.

— Я не вірю, що вони таке вчинять, — замислено проказав дядько, — суд не втратить дуже багато своєї влади, якщо ти від’їдеш.

— Я гадав, — мовив К. і схопив дядька під руку, щоб не дати йому зупинитись, — ніби ти надаси цим подіям ще меншої уваги, ніж я, а вони он як прикро тебе вразили.

— Йозефе, — заволав дядько, що прагнув вивільнитись і таки зупинитись, проте К. не пускав його, — ти дуже змінився, ти завжди мав такий гострий, проникливий розум, і невже саме тепер ти його відцурався? Невже ти хочеш програти процес? Ти хоч знаєш, що це означає? Означає, що тебе просто викреслять. А разом з тобою всіх родичів або ж принаймні змусять їх простертись і плазувати. Йозефе, опануй себе. Твоя байдужість незбагненна для мого розуму. Як подивитись на тебе, можна повірити й приказці: «Як отакий процес у тебе, ти вже програв, судитися не треба».

— Любий дядьку, — заспокоював К., — тут не треба хвилюватися ні тобі, ні мені. Коли людина стривожена, процес годі виграти, — повір бодай трохи моєму практичному досвідові, так само як і я завжди, навіть тепер, дуже шаную твій досвід, хоч інколи він мене приголомшував. Ти кажеш, мовляв, через процес страждатиме вся наша родина, — признаюсь, цього вже я не годен зрозуміти, але дар­ма, це річ другорядна, — тож я залюбки в усьому до­слухатимусь до твоїх порад. Тільки от, на відміну від тебе, я вважаю, що поїздка в село не дасть мені жодної користі, вона скидалася б на втечу і засвідчувала б провину. Крім того, там мене б іще тяжче переслідували, можливо, навіть прискорили б розгляд справи.

— Слушно, — згодився дядько таким тоном, ніби вони нарешті дійшли порозуміння, — але я пропоную, бо бачу, що, коли ти залишишся тут, справа опиниться під загрозою внаслідок твоєї байдужості, мабуть, буде найкраще, як я замість тебе сам заопікуюся нею. Та якби й ти доклав усіх зусиль і зосередився на ній, було б, звичайно, ще краще.

— Отже, бачу, що ми тепер однодушні, — сказав К. — І яка ж твоя пропозиція, що мені робити насамперед?