Процес

— Я мушу, звісно, спершу обміркувати справу, — мовив дядько. — Адже подумай: я вже мало не двадцять років майже безвиїзно прожив у селі і тому стратив нюх на такі справи. Мої різноманітні й важливі зв’язки із впливовими людьми, яких ти, напевне, знаєш уже краще, за цей час трохи ослабли. Знаєш, там, у селі, я майже самот­ній. А цю відірваність від людей помічаєш саме при таких-от нагодах. До того ж твоя справа — почасти несподіванка для мене, дарма що я, хоч як дивно, про щось уже здогадувавсь іще з Ерниного листа, а сьогодні, подивившись на тебе, бачу геть усе, як на долоні. Але це пусте, тепер найголовніше — не марнувати часу. — Ще говорячи, дядько став навшпиньки, махнув якійсь машині і вже тягнув К. за собою в автомобіль, водночас називаючи водієві адресу. — Ми поїдемо до адвоката Гулда, — сповіщав дядько, — це мій шкільний товариш. Ти, певне, чув його ім’я? Не чув? Дивно. Таж він як оборонець і захисник знедолених має чималу славу. Як до людини я маю до нього величезну довіру.

— Як на мене, все, що ти робитимеш, — слушне, — відказав К., хоча кваплива настирливість, із якою дядько брався до справи, трохи непокоїла його. Не дуже тішила й думка звертатись як звинувачений до адвоката для злидарів. — Я й не знав, — провадив К. далі, — що в таких справах теж можна йти до адвоката.

— Та звичайно, — відказав йому дядько, — це ж очевидна річ. Чом би й ні? А тепер розкажи мені все, що досі з тобою трапилось, щоб я мав докладну інформацію.

К. одразу почав розповідати, нічого не замовчуючи, така відвертість і щирість становили його єдиний протест проти дядькового твердження, буцімто процес може стати великою ганьбою для родини. Ім’я панни Бюрстнер він згадав лише раз, та й то мимохідь, але ця побіжна згадка не зашкодила щирості оповіді, бо панна Бюрстнер з процесом була зовсім не пов’язана. Розповідаючи, К. ди­вивсь у вікно й постеріг, що вони під’їжджають саме до того передмістя, де працює канцелярія суду, він звернув на те дядькову увагу, але дядько не добачив у тому збігові нічого дивного. Авто зупинилось перед похмурим будинком. Дядько смикнув за дзвоник уже на першому поверсі біля перших дверей; поки вони чекали, він вишкірював довжелезні зуби й шепотів:

— Восьма година, трохи незвичний час, щоб вести клієнта. Але Гулд не розгнівається.

У віконечку в дверях показались великі чорні очі, якусь мить дивились на обох гостей і зникли, двері, проте, не відчинились. Дядько і К. перезирнулись, мовчки потвердивши, що кожен з них бачив оті очі.

— Нова служниця, що боїться чужих, — пояснив дядько й подзвонив іще раз. Знову з’явились очі, тепер вони видавалися дуже засмучені, але, можливо, то була лиш ілюзія, породжена полум’ям відкритої газової лампи, що, майже не даючи світла, з гучним сичанням горіла поблизу їхніх голів.

— Відчиніть! — гукнув дядько і вгатив кулаком по дверях. — Я приятель пана адвоката!

— Пан адвокат хворий, — почулося десь позаду. Ті слова якнайтихіше прошепотів добродій у халаті, що стояв у дверях на іншому краї коротенького коридору. Розгніваний довгим чеканням, дядько нараз обернувся й закричав:

— Хворий? Кажете, він хворий? — і загрозливо ступив уперед, немов сам той добродій був хворобою.

— Вам уже відчинили, — проказав добродій, показуючи на адвокатові двері, підібрав поли халата і зник. Двері й справді були відчинені, молоденька дівчина — К. знову побачив темні, трохи банькаті очі — в довгому білому фар­тусі стояла в передпокої й держала в руці свічку.

— Наступного разу швидше відчиняйте! — звелів дядько замість привітання, тим часом як дівчина легенько вклонилася. — Йозефе, ходімо, — звернувся він потім до К., що поволі обминав дівчину.

— Пан адвокат хворий, — похопилась дівчина, бо дядь­ко, не зупинившись, уже прямував до дверей. К. й далі розглядав дівчину, що тим часом відвернулась, замикаючи надвірні двері; в неї було кругле, мов у ляльки, обличчя, заокруглювались не тільки бліді щоки і підборіддя, а й скроні та чоло.

— Йозефе! — знову гукнув дядько, а потім запитав дів­чину: — В нього серцевий напад?

— Мабуть, так, — мовила дівчина, що вже встигла ви­йти зі свічкою наперед і відчинити двері кімнати. В кутку, куди світло свічки ще не доходило, на ліжку підвелося чиєсь обличчя з довгою бородою.

— Лені, хто прийшов? — запитав засліплений свічкою адвокат, не роздивившись гостей.

— Альберт, твій давній приятель, — відповів дядько.

— Ах, Альберт, — протягнув адвокат і дозволив собі впасти на подушки, немов для цих відвідин уже не було потреби прикидатись.

— Невже тобі справді так погано? — запитав дядько й сів на край ліжка. — Не думаю. Це просто серцевий напад, що мине, як і всі попередні.

— Можливо, — стиха промовив адвокат, — але мені ще ніколи не було так зле. Мені важко дихати, я зовсім не сплю і щодня підупадаю на силі.