Процес

— Отже, — мовив дядько і величезною рукою міцно насадив бриля на коліно, — твої справи кепські. Тебе хоч доглядають як слід? Тут так похмуро, так темно. Ох, скіль­ки минуло часу, як я був у тебе востаннє, але тоді здавалось, ніби тут веселіше. Та й твоя служниця, здається, не дуже привітна, — чи це вона, може, прикидається?

Дівчина й досі стояла зі свічкою біля самих дверей; як можна було визначити з її непевного погляду, вона дивилася скорше на К., ніж на дядька, дарма що той говорив тепер про неї. К. зіперся на стілець, підсунувши його ближ­че до дівчини.

— Коли людина така хвора, як я, — казав адвокат, — їй потрібен спокій. Для мене ця кімната не похмура. — І після невеличкої паузи додав: — А Лені дбає про мене добре, молодець.

Проте дядька ці слова не переконали, він вочевидь був упереджений проти служниці і, хоч і не заперечував хворому, суворо дививсь, як вона підійшла до ліжка, поставила свічку на тумбочку, схилилась над хворим і, поправляючи подушки, шепотілася з ним. Дядько, незважаючи на хворого, підвівся і став походжати позаду служниці, і К. не здивувався б, якби він схопив її ззаду за одяг і відтяг­нув від ліжка. Сам К. спокійно приглядався до всього, адвокатова неміч була йому навіть на руку: він нічого не міг протиставити тій ревності, з якою дядько взявся до його справи, зате зрадів, побачивши, як і без його зусиль ця ревність угамувалась. Дядько знову заговорив, певне, тільки на те, щоб образити дівчину:

— Панно, будь ласка, залишіть нас на хвилину, мені треба поговорити з приятелем про особисті справи.

Дівчина, що й досі схилялася над хворим і саме роз­гладжувала простирадло під стіною, повернула голову і спокійнісінько відказала:

— Пане, бачите, що він хворий і не може говорити ні про які особисті справи.

Спокій дівчини становив разючий контраст із розгніваним дядьком, що йому спершу неначе аж заціпило, проте невдовзі слова знову лились розбурханим потоком. Дівчина, певне, повторила останні дядькові слова задля зруч­ності вислову, проте неупередженому спостерігачеві вони могли видатись глумом, і дядько, звісно, підскочив, мов ужалений.

— Кляте дівчисько! — загорлав він, проте від люті та збудження його крик був досить нерозбірливий. К. перелякався, хоча й сподівався чогось такого, і підбіг до дядька з наміром обома руками затулити йому рота. На щастя, за дівчиною підвівся на ліжку хворий, дядько похмуро скривився, ніби ковтнув щось огидне, і сказав уже спокійніше: — Ми, звичайно, ще не втратили розуму; чогось неможливого я б не вимагав. А тепер, будь ласка, ідіть!

Дівчина випросталась коло ліжка, всім тілом обернувшись до дядька, і К. здалося, ніби він помітив, як вона погладила адвокатові руку.

— При Лені можна казати все, — озвався хворий, і в його голосі безперечно вчувалось наполегливе прохання.

— Ідеться не про мене, — пояснив дядько, — ця таємниця не моя. — І він обернувся, наче передумав говорити, проте часу на роздуми він, власне, й не мав.

— Про кого ж тоді йдеться? — запитав адвокат кволим голосом, знову лягаючи на подушки.

— Мого небожа, — відповів дядько, — я от привів його з собою. — І він представив: — Прокурист Йозеф К.

— Ох, — куди жвавіше вимовив хворий, простягаючи руку К., вибачте, я й не помітив вас. — Лені, вийди, — звер­нувся він до дівчини, що вже й не боронилась, і подав їй руку, немов у них попереду була довга розлука. — Отже, ти, — нарешті заговорив адвокат до дядька, що, вгамувавши свій норов, підступив трохи ближче, — прийшов не провідати хворого, а в справах. — Мабуть, у гостей сформувалося хибне уявлення про стан хворого, бо адвокат видавався тепер набагато дужчим, він увесь час спирався на один лікоть, що, певне, потребувало значних зусиль, і повсякчас смикав себе за пасмо посередині бороди.

— Відколи та відьма вийшла, тобі наче й здоров’я додалося, — зауважив дядько і пошепки додав: — Б’юсь об заклад, вона підслухає! — Дядько метнувсь до дверей, але там не було нікого, він повернувся, зовсім не розчарований, тільки трохи, правда, пригнічений, немов відсутність підслухачки свідчила про ще більшу підступність.

— Ти просто її не знаєш, — сказав адвокат, облишивши боронити свою доглядачку; либонь, він хотів наголосити, що їй не потрібен захист. Але потім заговорив куди люб’язнішим тоном: — Що стосується справи твого шанов­ного небожа, то я, зрештою, був би щасливий, якби мені вистачило сили для цього надзвичайно складного завдання; я дуже й дуже боюсь, що сили мені забракне, але, хай там що, я таки спробую; якщо моєї сили не стане, можна звернутись до когось іншого. Як по щирості, я так зацікавився цією справою, що мені, певне, було б несила зректися бодай малої участі в ній. Якби моє серце не витримало, я принаймні мав би поважну причину відмовитись.