РАЙ.центр

Сонце розпекло літній день до різнокольорової радості. На Контрактовій площі тільки чорні, мов круки, готи біля пам'ятника Сковороді не здавалися — сіяли філософський смуток навколо обліпленого голубами філософа.

Макар і Гоцик сиділи на сходах Гостинного двору навпроти Могилянки — до академії чужаків не пускають, тому хлопці вирішили стерегти Любу тут. Та й Макар виявив неабиякий рівень спостережливості.

— Он Гізелина «тойота», — показав на білий «Аурис» біля центрального входу академії.

— Звідки..? — без цікавості запитав Гоцик.

— Номер запам'ятав...

Замовкли. Дивилися на урочисту будівлю академії — беззаперечну першу скрипку в архітектурному ансамблі Контрактової, бо для чого будувалася — тому й служить. Жива мріями і тих, хто закладав перший камінь, і тих, хто нині шукає тут знань, ідей, сенсу й натхнення. Одна на всю площу. Іншим не пощастило. За Гостинний двір «Укрреставрація» і Держаґентство з інвестицій та інновацій судяться. А їх би обох — геть. Сивіє Гостинний двір без торгового галасу. А у Грецькому Свято-Катерининському Синайському монастирі не ченці — банкіри на курс долара моляться. І Контрактовий дім — зовсім не контрактовий. ...Живі стіни погано служать мертвим ділам.

Біля Могилянки товклися спудеї — веселі й не дуже, неформали й не дуже. Сміялися, про щось азартно перемовлялися, і Гоцик віднайшов у їхніх рухах, жестах і амбіційній впевненості Любині риси.

— Тут вона, — видихнув.

Макар відвів очі.

— Думаєш, їй треба, щоби ми її шукали?

— Мені треба, — відрізав Гоцик.

— Недоумок... — завівся Макар. — Вона давно забула про нас. У неї — метросексуал на «мазераті», а ми, як лузери... Як дурні малолетки... Гоцику! Знаєш... Я хочу, щоб вона знайшлася. Вона ж буде сміятися. Ти зрозумів, чувак? Вона сміятиметься з нас! Я це просто бачу... «Ой! Голото... Вам що, нема чого робити?» Вона сміятиметься, і я теж посміюся, коли дивитимуся на твою дурну пику. Бо в тебе буде дурна пика, коли ти побачиш, як вона... сміятиметься. Гоцик повернув до Макара обличчя. Око примружив.

— А чого сидиш?

— Пішов ти... — спустошено відповів Макар.

О третій дня з академії до білого «Ауриса» вийшла Гізела, і Макар з Гоциком вмить зірвалися зі сходів Гостинного двору. Як навіжені бігли через площу крізь суцільний автомобільний потік — пригальмуйте, панове, бо нема часу на пішохідний перехід, треба Любу відшукати.

— Гізєло!

Дівчина вже сіла в авто, коли Гоцик виник перед «тойотою», а Макар ухопився за дверцята.

— Гізєло...

Гізела закусила губку від прикрощів, вийшла з авта.

— Знайшлася? — спитала чогось Гоцика.

— На іспиті не було? — потьмянів той.

Не було. У Могилянці звикли до різких перепадів у настроях незалежних спудеїв — визначення сенсу життя тут не заборонялося, але ігнорування іспитів загрожувало продовженням пошуків поза стінами альма матер. І телефон... Гізелу найбільше тривожив ранковий дзвінок на Любин мобільний. Якщо трубку взяла Люба, то чому мовчала? Якщо ні, то...

— Я боюся, — зізналася. — Раптом з нею трапилося щось недобре?

— Знаєш місця, де її можна пошукати? — спитав Гоцик.

Гізела кивнула. Хотіла щось додати, та Макар не дав. Хмикнув недобре:

— Може, знаєш і метросексуала, якому Люба віддалася?

Офісів Володимира Гнатовича Сердюка — три. Усі в центрі Києва. На Печерську. Один у газовій компанії, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк зустрічається з діловими партнерами однієї з ним вагової категорії. Другий офіс при благодійному фонді, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк приймає візитерів щаблем нижче, але теж людей потрібних, тому тут не вичерпуються запаси кави, дорогого коньяку і сигар. Третій офіс — громадська приймальня народного депутата Сердюка — необізнаній людині видався би надто скромним: гола кімнатка метрів тридцяти, шафа з документами, стіл, два крісла, м'який куточок і старий ксерокс на тумбочці біля вікна. Мало хто знав, що гола кімнатка знаходиться в офісному центрі, який від підвалу до даху цілком і повністю належить Сердюку. За неофіційною, звісно, версією.

Саме сюди, до громадської приймальні нардепа Сердюка, Макс і Шиллєр привезли круглого, як гарбуз, лікаря з пластмасовим дипломатом. Широким коридором попереду йшов натхненний «мордодєл» Рома Шиллєр, ввічливо показував напруженому і трохи протверезілому Івану Степановичу напрямок руху, азартно посміхався у передчутті чергового складного завданнячка. Дядько тупцював за ним, непевно озирався, ніяковів від блискучих золотистих табличок на дверях, але тримався — про справу пам'ятав. Останнім ішов похмурий, пригнічений Макс і тільки зараз, здається, починав розуміти, що трагічні події минулої ночі — не гра вигадливої фантазії, не жарт, а страшна, незворотна реальність. Смикнувся. Зупинився. Розгублено озирнувся...

— Господи...

Шиллєр озирнувся — та-ак, завданнячко ускладнюється на порядок. Телефон до вуха, сам уже біля Макса.