— Пішли до моїх у гуртожиток, — запропонував Макар.
— Нізащо! — буркнув Гоцик. Припав вухом до дверей. —
Що ж за падлюка там засіла?
— Йдемо! Зранку зателефонуємо Ліді, хай пояснить...
— Ні, Макар. Ти як хочеш, а я на веранді лишуся. Колись же ця гадюка виповзе. Двері відчинить, а я — хрясь! У пику!
— Тоді лишуся, — повівся Макар на ймовірне шоу.
Розляглися на веранді. Перед очима — зірки, як мрії.
— Спиш? — запитав Макар.
— Щоб я здох! — затявся Гоцик.
До ранку — змерзли як зюзі, скурили дві пачки «Прилук» і набралися люті.
Годині о сьомій у дверях Макарової з Гоциком оселі ворухнувся ключ і зсередини хтось спокійно зробив два оберти. Макар чомусь злякався і занімів. Гоцик по-звірячому вигнувся, поплазував до дверей.
Двері відчинилися. На веранду вийшла рудокоса, тонка, аж дзвенить, дівчина років сімнадцяти. Очі блакитні — розріз нетутешній. Шкіра прозора. Біла спідниця до п'ят, на шиї — плеєр, у вухах — навушники. Мабуть, добу не знімала. Музика їй у вуха замість гримання у двері.
Солодко потягнулася. Побачила Макара з Гоциком, посміхнулася — от дивні, один зіщулився, другий розпластався біля дверей. І що тут роблять?
— Привіт! — їм.
Хлопці розгубилися. Макар махнув долонею, мовляв, привіт, подивився на Гоцика. Гоцик зомбовано рячився на білу спідницю. Майже уявки програмував себе: «Біле — добро. Зло білим не буває. Біле — беззахисність. Це... Ио! Не можу я її в пику! І пики в неї немає. Що робити?» А щось же треба... робити. Гоцик підвівся, старанно звів брови, тицьнув пальцем у двадцять сім квадратних метрів за спиною дівчини.
— Ми тут живемо.
— Ні! — розсміялася. — Тут живу я!
— А ти хто? — не втримався Макар.
— Люба, — знов посміхнулась.
За годину тіснилися у напрочуд чистій кімнатці й утрьох дивувалися надзвичайній кмітливості перукарки Ліди, яка зі снайперською точністю привела Любу на Костянтинівську саме тоді, коли Макара з Гоциком удома не було.
— Я без грошей. Заплатила за два місяці наперед. — У Люби був той самий аргумент лишитися тут, що й у Макара з Гоциком.
— Що ж! — сказав бувалий Макар. — Два місяці поживемо разом.
— Диван мій! Наркотиків тут не буде. На матюки — табу, — встановлювала правила Люба. — І я повішу на стінку постер із Ґеварою.
— Ґевара... не заважатиме, — напружено погодився Гоцик.
Розсміялася.
— Та не сумуйте, голото! Я вам теж не заважатиму. Рідко буватиму.
— Чому? — зацікавився Макар.
— Академія... Я в Могилянці навчаюся. Підробляти треба, бо за житло сама платити хочу. — Підхопилася. — Пішли зі мною!
— Куди?
— Київ роздивлятися! — 3 очей захват наївний. І хоч Макар із Гоциком давно визначили для себе життєво необхідні місця столиці і намагалися не ходити задурно туди, де особисто їх нічого не чекало, раптом головами закивали — можна, можна, за ніч на веранді виспалися нібито, ранок сонячний, час ноги розім'яти. А що у виші йти... А що виші? Куди вони подінуться?
З Костянтинівської повз Житній ринок, обложений приїжджими селянами, як гланди ангіною. Торби порозкривали, копійчину на свіжому повітрі вторговують, бо у павільйоні за торгове місце гарно платити треба, а де його взяти? «Картопелька, картопелька...», «Грибочки, пані...», «Скуштуйте хрону! Язика обпечете. Чи вам лагідного? Є, є...», «Віники, торішній гарбуз ще добрий, квашена... О-ой! Нема нічого! Складайтеся, люди!» Ага! Значить, хтось узрів погон міліцейський. Картопельку в торбу, торбу на спину, за ріг, звідти — тьху ти, прости, Господи! Це ж і не міліціонер зовсім. ДАІшник, здається, а для нього всі, хто без керма, не існують. Назад до ринку. Торби порозкривати. «Картопелька, картопелька...»
Люба захвилювалася, тицьнула у ряди торб:
— Я ніколи не буду так жити! Ніколи! Вивчуся, стану незалежною, куплю квартиру в центрі, малу машинку, буду працювати, працювати, працювати! Зароблю багато грошей... Якщо вже жити в цій країні, то в центрі. Сюди стікаються кращі. Тільки тут і можна пробитися...
— Сюди стікається тільки бабло, — хмикнув Макар. На Любу глянув. — Звідки ти... дитя мрій?
— Хіба не однаково?!
— Макаре, зав'язуй з географією, бо вб'ю! — спокійно констатував Гоцик.
Макар розсміявся:
— Гоцик, Гоцик... Для тебе стараюся. Чи ти вже кинув вираховувати місця, де народжуються справжні українські патріоти?
— Є такі окремі місця? — здивувалася Люба.
— Нема... — зізнався Гоцик. — Є окремі часи, що народжують патріотів... На будь-яких територіях. Так виходить.
Біля Фролівського монастиря зупинилися — Люба зачарувалася. Усе стояла і дивилася на старовинні маківки. Перехрестилася, прошепотіла щось тихо. На хлопців глянула, усміхнулася — куди тепер?
Ясна річ — на Андріївський узвіз. Он він, ллється на Поділ від Андріївської церкви. Нормальні люди зверху вниз Андріївським спускаються, а Люба з Макаром і Гоциком наверх почимчикували.
— Тут Булгаков... Ой, які хустки! Ви малювати вмієте?
А я трохи можу. Янголят з крильцями. Бруківка яка розбита... Давайте заприсягнемося тут і зараз... — Очі сяють, Макара і Гоцика за руки вхопила. — Коли станемо багатими і шанованими, зробимо щось на згадку про себе. От, приміром... Вирівняємо бруківку на Андріївському.