РАЙ.центр

Макс мовчав, і це ще більше дратувало пані Женю. Господи, душу в нього вклали, любов'ю і турботою оповили, як тільки пуповину перерізали, по тих Америках, Європах, щоб мови й освіта, квартиру йому, «мазераті», а він, як повернувся, прилип до байстрючки провінційної, хвала Господу, вчасно зникла.

— А... звідки ти знаєш, що вона руда?

Пані Женя напружилася, показала на Максів мобільний.

— Це ж її фото у твоєму мобільному?

— Хто її підіслав? І чому до нас? Ти Любу раніше бачила?

Пані Женя ще більше напружилася.

— А яка різниця, Максе?! — жбурнула подушку, впала в крісло стокілограмовим тілом. — Може, я надто грубо сказала... Мені шкода. Менш за все я хотіла б нашкодити чи образити тебе. Але — вибач — і мовчати не буду, коли бачу, як моя єдина дитина божеволіє через якусь нікчемну дебілку. От побачиш! Мине час, і вона з'явиться, ніби нічого не сталося. Цікаво, скільки їй заплатили, щоби отак підло розбурхати нашу сім'ю? Голота за копійки, мабуть, погодилася.

А от цього пані Жені краще би не казати.

— Голота?

Макс обережно підійшов до крісла, у якому насторожено застигла мати, присів, зазирнув їй у вічі.

— Так це ти та гладка потвора, якій Люба голки у кріслі лишила?

Ех, пані Женю як підкине! Як струсоне. Крісло по підлозі покотилося.

— Так ось як вона тобі про твою матір розповідала?! А ти — що?! Сміявся?! З матері сміявся?!

— Токо Моно, — промовив Макс. За голову вхопився — божевілля, божевілля! Геть!

Про ліфт забув. Біг сходами. Почував себе останньою тварюкою і з подивом констатував — не жалкує, що згадав про ті голки. Окремі фрагменти складалися в одну картинку: так он чого Люба так нервувала в ту ніч. І в той день. Тільки раніше... Пагорб біля Співочого поля, етнофестиваль, гуцул із баяном... Макс показав Любі фото батьків у мобільному, а вона раптом притулилася до нього так відчайдушно і так проникливо, що він відчув себе не просто чоловіком — захисником, воякою, мужем... Пригорнув її до себе і шепотів, що ніколи і нікому не віддасть її.

Чому вона не сказала правди? Адже з першого погляду в задрипаному нічному клубі, куди його випадково занесло, Макс відразу зрозумів: Люба — його людина. Його. А значить, так само як і Макс, ненавидить брехню.

Макс вибіг з під'їзду, зупинився і розреготався. Біля під'їзду стояли Марта і «мазераті». «Марта — від тата, "мазераті" — від мами», — подумав з іронією. Марта зараз бігтиме слідом, бо тато наказав не залишати його на самоті, а він вскочить у ненависну «мазераті» — нав'язливий матусин дарунок і щезне? Маячня!

— А, Максе! Привіт! Як справи? — пробелькотіла Марта, ніби випадково зустрілися.

— Марто... Хочете «мазераті»?

Марта розгубилася.

— Володимир Гнатович просив, щоби я... Якщо тобі треба...

— А Якщо мені не треба?

— Звільнить... — наважилася Марта.

Макс скептично зітхнув — Марта не Люба, гордості геть нема.

— Тоді сховайтеся, Марто, бо бігти за собою я вам однаково не дозволю.

— Куди сховатися?

— Сідайте в «мазераті» і чекайте. Батько спитає, а ви йому: на хвилину відійшов, сказав, зараз повернуся і поїдемо.

— Можна я біля «мазераті» почекаю? — попросила Марта.

Макс знизав плечима і пішов до Старонаводницької, вгору до бульвару Лесі Українки. Їжився, хоч сонце гріло. Відводив очі від перехожих, наче кожен випадковий погляд зустрічної людини — рентгеном наскрізь. Куди чвалав? Не знав. Знав — від чого біг.

У голові одне: чому Люба не сказала, що знала батьків? Тоді б він... А що б він тоді? Відклав зустріч? А що б це вирішило? Підготував маму з татом? Як про пані Женю згадав, аж зубами рипнув. Ну яка фіґня! Мама спить з якимось «кутюр'є», майже одного з ним віку. Токо Моно... І як би Люба йому про це сказала? Коли вона зі сміхом розповідала про «гладку хтиву потвору», вона не знала, що Макс... її син.

Геть заплутався. По душі — багнюка хвилею. Дістав цигарки. Запалив.

— Вогню не знайдеться? — перед Максом стояв високий міцний хлопець. У руці в нього димила підкурена цигарка.

Це був Гоцик. Вони з Макаром дісталися до «Царського села» саме тоді, коли ошелешений Макс біг сходами. Резонно вирішили шукати «мазераті», і вже за кільки хвилин Гоцик побачив автівку біля одного з під'їздів. А поряд Марту. Очам не повірив.

— Мартазавра...

Сховався за дерево, насупився — що робити?

— А от і метросексуал! — прошепотів поруч Макар.

Гоцик визирнув з-за дерева — точно!

— Я до Мартазаври не піду, — видихнув. — Давай так. Я беру на себе метросексуала, а ти Мартазавру.

— А на фіґа нам твоя Мартазавра? — спитав Макар.

— Мартазавра багато чого може знати. Головне — не злякай її, — задумався. — Скажи, що журналіст.., Що давно стежиш за її кар'єрою. Що ніхто не розповідав про відповідальну працю депутатських помічників... Ну що я тебе вчу? Давай уже! Греби!

Домовилися ввечері зустрітися на Костянтинівській. Макар повільно пішов до Марти, Гоцик побіг Старонаводницькою, щоби обігнати Макса і виникнути перед ним як невідворотність.