РАЙ.центр

З годину по темному плентався до Костянтинівської — автопілот, очі долу, думки окремими чорними стелами. Метросексуал — так нічого... Наша людина. Та й те — хіба Люба абияке падло полюбила б? Нормальний чувак. Шкода, що тільки-но познайомилися. Якби раніше — може, Гоцик не дивився б так підозріло Любі у спину і вона не відчувала б Гоциків погляд спиною... І не... Точно! Він, Гоцик, винен. Не відпустив поглядом. І той погляд, мабуть, підштовхнув Любу...

Врешті вдома. Увімкнув світло і завмер. У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській — здичавілий сад: старі яблуні з покрученими стовбурами розкидали руки-гілки на всі боки; яблука дозрівають, падають і гниють на землі, збирають комах, їжаків і забуття... Гоцик вразився перемінам, що сталися тут так миттєво і так незворотно. Пройшов по кімнатці — дошки риплять. А... рипіли? До вікна — геть непрозоре, наче за вікном суцільний туман. Поглядом по кімнатці — таке все старе, убоге та сирітське. І вони отут утрьох раділи?

— Макаре! — гукнув просто так. Не сліпий, бачить — нема Макара.

Підійшов до шафи, відчинив — Макарова полиця порожня. Може, у сумку речі поскладав? І сумки нема. Ну, тоді останній аргумент! Зубну щітку залишив? Гоцик пішов до крихітної ванної кімнатки, глянув у пластянку, де зберігалися зубні щітки.

— Ну... Давай, суко, не сумуй... — прошепотів. На двадцяти семи метрах скромної оселі на Костянтинівській космосу більше не було. Гнилі яблука під ногами.

Обережно, ніби і дійсно бачив їх на підлозі, Гоцик пішов до дверей. Згадав про Любу. Повернувся, ніби треба було терміново перевірити і Любині речі. А раптом... Раптом прилетіла звідкілясь, речі докупи зібрала, у рюкзак і «Прощавайте, голото!»? Акуратно складені Любині речі лежали у шафі. Гоцик обережно торкнувся долонею стосику випрасуваних футболок.

— Повернуся, — прошепотів. І пішов геть.

На Труханів острів прийшов із пакетом харчу.

— Їж, — сказав Максу. — Завтра сили знадобляться...

Розпалили багаття. Чорна ніч, білий пісок, червоне полум'я. Три чисті кольори не змішувалися, неслися вгору за течією, до межиріччя Дніпра і Десни.

— Все рухнуло, — почав Макс. — Раніше я чітко знав, чого хочу від життя і як досягатиму цього, а тепер... Тепер у цьому нічному вогнищі більше сенсу, ніж у всьому попередньому житті.

— І чого ти хотів від життя? — спитав Гоцик.

— Простих речей. Працювати. Стати успішним. Заробити грошей, купити квартиру...

— Ще одну?

Макс сумно посміхнувся.

— Діти заможних батьків так само мріють бути самостійними. Завдяки власним мізкам. Коли батьки дають тобі гарну освіту — це нормально. А коли у двадцять чотири роки ти отримуєш від них квартиру — це вже ляпас. Більшість моїх друзів... Теж із заможних родин... Вони орендують квартири, щоб не залежати від батьківських грошей. Самостійно заробляють. Це нормально.

— А я... філологом буду, — раптом зітхнув Гоцик. — Отака фіґня!

— Фіґня?

— Звичайно, що фіґня! Схотів мамі приємне зробити. Мрія у неї така — щоби син універ закінчив. А воно мені... Я би коней розводив. Оце діло. Люба сміялася — «філолог-коневод»...

Замовк.

Макс відвів очі від гарячого полум'я, втопив у темній воді.

— Ти тільки не... Я хотів спитати... У Люби... У Люби був хтось... до мене?

Гоцик криво усміхнувся. Зітхнув. Опустив голову.

— Ні. Не було...

Володимир Гнатович повернувся додому чітко опівночі. Женя йому з порога — трах! Три новини одразу! Макс зник, на дзвінки не відповідає — раз. Невідомий ідіот доповів, що у якійсь лікарні вирубили світло, — два! І третє — Марта торохтіла, що під Сердюковим кабінетом бомж улаштував скандал.

Сердюк почув головне — Коноваленко ще у грі. Розлютився, аж помолодшав на вигляд: очі заблищали, щоки розчервонілися.

— Я Макса під твою відповідальність, мать твою, залишив! — жбурляв по вітальні усім, що під руку втрапляло. — От і шукай його тепер, мать твою... Ти без мене хоч щось зробити можеш?

— Вово, стули хлебало! — закричала у відповідь пані Женя. І — все. Аут. Перекричати пані Женю під силу хіба що бізону під час шлюбних ігор.

— Нікуди він не подінеться, — буркнув. Зачинився у кабінеті — пішли ви усі під три чорти. У нього складніша задачка, ніж дорослого сина, як мале дитя, шукати. І взагалі — він рятує цього бовдура Макса! Хоча... Тепер справа не тільки у Максові, тій дівчині та пришелепуватому свідку. Хай би що — тепер Сердюк просто зобов'язаний знищити Коноваленка. Справа честі.

Значить, цей покидьок вирубив світло в лікарні? Як? Кинувся телефонувати, за п'ять хвилин знав — у райцентрі серйозна аварія на підстанції. «Кумекає, сука!» — подумав. Ухопив олівець, ну схеми окреслювати. Завезти з військової частини дизель-генератори — безпосередньо до лікарні. Благодійна акція. Хто у нас міністр оборони?.. Через кого на нього натиснути? Варіант другий.... Сердюка перемкнуло — не ворушаться думки. Поснули? А Рома Шиллєр не спить?

Сердюк набрав Шиллєра:

— За п'ять хвилин щоби був у мене.

На диво бадьорим голосом «мордодєл» відповів. — мчить. Сердюк відрубав зв'язок, насупив брови — підозріло... Цікаво, чим так активно займався Рома у цю пізню годину?