Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Назагал настрій був досить бадьорий, хоч іноді особливо при згадці про революцію, почувалася певна нервовість. Почалося зі ст. Бобринської. Командант двірця зарядив перевірку документів у військових осіб, що їхали в нашому потязі. «Безправних» знайшлося чимало, їх примушували висідати з потяга.

Потяг мав стояти цілу годину. «Безправні» зробили віче. Зібралася юрба залізничників, солдатів, селян та інших випадкових людей. Провід вічем захопили українці. «Безправні» держалися купи; навіть не-українці підтримували думку, що Керенський «не по закону зробив», забороняючи з'їзд.

В часі віча «безправні» знайшли собі провідників і тепер уже не могло бути двох думок про те, чи поїдуть делегати на з'їзд, чи будуть чекати відповіді з штабу округи. Наказ Керенського про заборону з'їзду (я потвердив, що такий є) касувався постановою випадкового віча на ст. Бобринській, як контрреволюційний. Право революції перемогло.

В Білій Церкві я зійшов до буфету. Не завважив, що потяг рушив і вспів причепитися тільки до заднього вагона третього класу. Цей клас виглядала зовсім інакше, ніж перший.

Тут ніхто з присутніх не спав. Дехто сидів, але більшість стояла. Просунутися через вагон коштувало би ледве чи не всіх ґудзів. Тут їхали селяни, селянки, солдати, бідні жидки, де-не-де було видно вчительський кашкет або кепку залізничника. Та що мене здивувало, тут же їхало до десятка молодих офіцерів. Потім довідався, що то були делегати на наш з'їзд, які рішили їхати вкупі з делегованими на з'їзд козаками, щоби гуртом боронитися на випадок інцидентів, подібних до того, що трапився на ст. Бобринській.

Всім було тісно. Зате настрій був он який. У вагоні кипіло. В кожному кутку і посередині міркували про великі справи. У всіх обличя напружені, червоні. Всякий спішить «висловитись». В одному кутку козак-делєґат викладає перед аудиторією дядьків і тіток принціпи автономії для України.

— Україна повинна мати автономію, — з притиском говорив козак, — таку автономію, щоби ніхто до нас не ліз. Наперед усього поміщикам — геть од землі! бо то ж наше українське, народне. Друге — чужинцям до влади зась! Де вони взялися? Трете — Москві дулю, а не податки; свою скарбницю заведем, бо треба ж буде грошей на все: і на школи, й на шляхи, і на армію свою та флот. Без війська свого народ нікуди — треба відбиватись. Найголовніше, щоб носа свого ніхто до нас не тикав, тоді всі сусіди приятелями були би. Та де вже тобі обійдеться без війни? Коли всякий народ матиме свою державу, тоді вже й буде автономія.

— А що, бач! — гукнув дядько в чумарці. — Говорили ж на селянському з'їзді, що наше військо скаже, якої нам автономії треба. Значить, не зачіпай, що не твоє. Працюй у себе дома всякий. А то тобі всі по нас їздять, а ти не знаєш, чого тобі бракує. Військо скаже.

Мені рішуче подобалася «автономія», про яку так завзято оповідав козак і якою захоплювався дядько та все його оточення.

В іншому кутку інша балачка. Центр балачки біля освітньої справи. Говорить невисокий чоловічок коло тридцяти років. У вимові чимало виразів, по яких можна пізнати галичанина, чи буковинця. Пізніше знайомимося і довідуюся, що то учитель музики про кирилівській Просвіті, на прізвище Паньківський. Він з полонених «австріяків».

3 Паньківським їде ціла делегація. Кирилівська громада постановила заснувати в своєму селі українську гімназію імені свого великого сина Тараса Шевченка. Має сяке-таке помешкання і тепер його ремонтує. Всі видатки утримання гімназії громада приймає на себе. Делегація їде до Центральної Ради просити, щоби вона затвердила гімназію і призначила директора і вчителів.

Біля справи з помешканням зав'язується діскусія.

Ще хтось тут же преться з прикладом:

— Он Козацька постановила в палаці у баронші1 університет відчинити.

При слові університет у декого помітно усмішку на губах. Дядько продовжує:

— І всім так можна. Де помешкання мале, добудувати, дещо переробити і є! Ге-ге, потроху та помалу влаштуємся. Швидше би тільки з тею охтономією кінчали. А то балакають, та й балакають. Кому не подобаються закони, які Центральна Рада видає, в шию його. Ще говорити з ними. наше військо їм покаже! — кінчає дядько погрозою по адресі тих, кому не до вподоби «охтомомія».

Його підтримує дід Шаповал зі Звенигородщини, що їде делегатом на з'їзд від Вільного Козацтва.

— Товариство! — гукає Шаповал таким голосом, що в цілому ваґоні затихає балачка. — Товариство! Наше військо покаже, але й вам байдаки нічого бить. Одному військові тяжко. Помагати треба.

— Ось! — піднімає він над головою руду шапку з довжезним шликом. — Вільне козацтво й собі не попустить. Ми по згоді хочемо. Ти, москалю, собі, ти, жиде, собі, ти, поляче, собі, а ми теж самі собі. А хто не схоче по згоді, то осьо! бачите?