Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Дід Шаповал знову хоче піднести руку до гори, але щось йому перешкоджає. Посмикавши рукою, він нарешті підносить руку. В руці якась кумедна стара шаблюка. Вона крива, майже як серп. Очі всіх звертаються з надією на шаблюку. Мабуть ту шаблюку переховували діди і прадіди і, передаючи нащадкам, говорили: — Ховайте, діти, колись знадобиться.

Через хвилину знов гомонять у різних кутках. Справдовуються, сердяться, погоджуються, і знову сердяться, щоби погодитись. Нація хоче жити і вже живе. Стихія клекоче, часом бушує, чекаючи, поки знайдеться людина, що покаже шлях до кращої будуччини. У всьому тому почувалося могутнє «я хочу жити і так буде!» В сьому одинокому аргументі життя зникали, як у сяйві сонця зникає світло лампи, всі міркування про «стратегію», «культуру», «історичні місії», тощо, якими оперували гнобителі, виправдуючи своє панування над десятками мільйонів пригнобленої нації.

У Києві ще спали, як ми приїхали. Висипавшись з потягу, делегати посунули вулицями на Володимирську до Педагогічного Музею. Там ще нікого не було. Гуртками розійшлися оглядати свою столицю. Я собі приєднався до тих, що йшли до Богдана та Софії.

Частенько траплялися будинки, де повівали червоні прапори. Де-не-де було видно і наш синьо-жовтий прапор. На Софійській площі зібралося до п'ятисот різного люду. Все те люди, що приїхали з провінції до Києва на з'їзд або в якій іншій справі. Приїхали вони нічними потягами і, не шукаючи до дня помешкань, зійшлися глянути на Богдана.

Я не перший раз бачив сю величаву постать. Та вона раз-враз робила на мене вражіння чогось пориваючого, наказуючого.

— Оце, братику мій, так гетьман! — висловлював уголос своє захоплення делегат на з'їзд, в поганенькій рудій сорочці з наплечниками і в кашкеті зі солдатськой кокардою.

— А що, якби він зараз та просто на наш з'їзд? Га? Ото штука була би.

— Штука? — кажете, добродію. — Булавою понад з'їздом махнув би і зараз же Україна вільною була б. Хіба не читали про нього? То ж сила. Подивіться лишень в очі йому.

Сотня живих людей заглядала в очі нерухомому велетневі.

Біля десятої години рано я знову в будинку педагогічного музею. Кілька осіб провіряють делегатські мандати і видають білети на засідання з'їзду. Вся процедура відбувається в першому ж коридорі внизу. Тільки невеличку частину будинку займає Центральна Рада. Решта будинку в руках пануючої «революціонной демократії», що навіть якусь військову частину розмістила в роскішних помешканнях музею, щоби «нє дать развєрнуться» українцям.

Проте український рух, не маючи навіть порядного помешкання для свого центра у своїй же столиці, розвивається на вільному повітрі. Повітря революції куди краще впливало на розвиток національного руху, аніж штучне повітря помешкань. Виплекана соками місцевого населення паразитна культура чужинців мусіла ховатися в оранжереях, не зносячи вітрів революції.

Над вечір того ж таки дня (4 червня ст. ст.) перше побачення представників демосу з своїми провідниками. Всі делегати зібралися в будинку Троїцького Народного Дому і біля нього, бо в помешканню не всі вміщаються. 3 технічних причин відкриття з'їзду відкладається до завтра — треба більшого помешкання. З'їхалося біля 2.500 делегатів, як представники півторамільйонної озброєної маси українців, що розкидані по різних частинах на фронті і в запіллі. Послали своїх представників на з'їзд виключно ті, що не зважаючи на всі перешкоди, вспіли зорганізуватися і хоч сяк-так сформулювати свої вимоги.

На сцені з'являється товариш голови Центральної Ради, він же голова Українського Військового Генерального Комітету Володимир Винниченко.

На хвилину все стихає. Потім, немов раптовий вихор, зривається буря оплесків і крики з тисяч грудей:

— Слава!! Слава Винниченкові!!.

Так хвилин п'ять. Знову стихає. Винниченко оголошує, що відкриття з'їзду відбудеться завтра у великому міському театрі, а сьогодні можна скористатися з нагоди і влаштувати віче. Загальна згода. На вічу бажаючі мають оповідати про те, як стрінули на місцях наказ Керенського про заборону з'їзду. Знову всі згоджуються.

Відчиняє віче Винниченко промовою, в якій з'ясовує погляд Центральної Ради і Військового Генерального Комітету на заборону. Факт заборони вважає невідповідаючим офіціальним заявам і деклараціям про свободу зборів, проголошеним і петербурзьким урядом і радами депутатів. По промові — оплески. Потім розлягаються вигуки:

— Міхновського! Пана Міхновського! Нехай він скаже свій погляд.

Але Міхновський не говорить. Більшість Генерального Комітету і

Центральна Рада доручили диригентську паличку Винниченкові, що був якраз найбільшим ідеологічним ворогом Міхновського. Винниченко — ідеолог і провідник прихильників «єдінаго революціоннаго фронта» з москалями, а Міхновський тримався цілком протилежної позиції. Міхновський гадав, що український революційний рух мусить розвиватися цілком самостійно, як рух протиросійський. Але про погляди Міхновського маси довідалися пізніше. Його маси не знали, а Винниченка вже перед революцією знали ширші маси, як письменника.