Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Ще при першому моєму знайомстві з Ол. Удовиченком на станції Вапнярці він сказав: «З Волохом і його гайдамаками обов'язково закінчиться якоюсь черговою авантурою… а Головний Отаман каже, що гайдамаки — демократичне військо… Говорить, цю ми не розуміємо Волоха». Виходить, що нібито в Кам'янці Волоха розуміли. Мені не довелося зустріти ні одного з військових керівників, котрий би знаходив рацію формування волохівських гайдамаків. Таку рацію, мабуть, знаходили політичні кола, бо вони раз у раз (зрозуміло, до Любара!) боронили «демократичне військо». Залишається не виясненим, чому Волох з гайдамаками відіграв роль охорони політичного центру від «контрреволюції», яка все привиджувалася соціал- революціонерам за кожним, хто бився на фронті, не влаштовуючи «рад» і мітингів. Не виключено, що волохівщина виникла завдяки елементам, що підпирали Державну інспектуру. Ці елементи боялися армії і хотіли мати свою «партійну» частину; вони могли для своєї підпори розраховувати на «демократичне військо», їм неважко було цього добитися у безхарактерних керівників організації волохівщини. Є фактом, центр протегував гайдамакам. Зрозуміло, що в бойових частинах армії, які мали всього близько 20–30 відсотків штатного складу, не було прихильного ставлення до гайдамаків за те, що вони охороняли центр і «рятували» бази в Проскурові та Грсчанах. Гайдамаки були частиною, на яку покладали надії ліві політики. Цікаво було би мати в цій справі відомості від людей, що докладніше знали історію гайдамаків у другій половині 1919 року.

Уже в Проскурові Волох нікого не слухав і робив те, що йому подобалося. Накази командарма виконував лише ті, що не суперечили його планам. Поведінка Волоха мусила звернути на себе увагу Петлюри й уряду. Василь Тютюнник при всіх гарних рисах свого характеру не був настільки рішучий, щоб на власну руку ліквідувати «демократичне військо» і поставити центр перед фактом. Політичний центр теж боявся відповідальності за наслідки ліквідації волохівшини.

За директивою армії 4.04/оп. від 2 падолиста Волох з гайдамаками мусив залишитися в Старокостянтинові в безпосередній підлеглості командуючого Запорізькою дивізією. Та Волохові не подобалася така директива, і він її не виконував. Урядовий центр не знав, як відчепитися від тепер уже немилої і непроханої охороии, якій він раніше протегував. Політична влада не довіряла армії, а внаслідок цього з'явилася волохівщина. Гайдамаки не хотіли розділити долю війська.

Петлюра, уряд і Штаб Армії перебралися до Любара, а Волох з гайдамаками теж пішов до нової столиці. Дійсно «демократичне військо» — куди хоче, туди йде.

І грудня 1919 року я виїхав зі с. Мацієвич до Любара, щоби попророситн в Штабі Армії дозволу перейти з дивізією на схід від Любара. Цього вимагала та обставина, що в Мацієвичах важко було дістати харчі для людей і фураж для коней. Знову-таки хотілося бути ближче до сходу, однаково я вирішив іти на схід, як тільки виявиться, що довше боротись з фронтом неможливо. Настрої в дивізії були рішуче за тим, щоби прориватися до Дніпра.

Ще з Проскурова В. Тютюнник послав на Волинь отамана Данченка з правами Головнокомандувача повстанців Волині. Там же в Любарі опинився і отаман Божко. Місцем свого осідку Данченко вибрав м. Любар тому, що в цілій околиці не було близько росіян; опріч того, околиця і саме місто багатенькі. Цим краєм Данченко керував, як диктатор. Мабуть, не подобалося йому прибутта до Любара верховної влади. У Данченка був невеличкий озброєний загін. Волох, Данченко і Божко вважали себе покривдженими урядовим центром. Усі вони мріяли про «ради», які мали б спасти Україну. Утворився своєрідний «отаманський тріумвірат». До того ще в Любарі перебувала особлива організація, яка називалася «Волинська Революційна Рада».

Урядовий центр, «отаманський тріумвірат» і «Волинська Революційна Рада», на чолі котрої стояв якийсь коваль, одне другому не підлягали. Усякий порядкував, як хотів. Хаос був страшний.

У моїй присутності відбулася нарада В. Тютюнника з Волохом і Данченком. В. Тютюнник не знав, як би то випровадити із Любара всяку владу, залишивши тільки урядовий центр. Для характеристики взаємовідносин наведу уривок розмови Волоха з В. Тютюнником.

— Нащо ти забрав самоправно всю шкіру, борошно та сало постачання? — запитував В. Тютюнник.

— То не я зробив, а Божко, — виправдовувався Волох.

— А чому Божко не прийшов сюди?

— Бо не має чого йти — йому ти вже вибив одне око, то він із другим до тебе не прийде. Але він забрав усе з мого відома, бо йому помагали мої гайдамаки. Майна ніхто не охороняв, отож мої хлопці й забрали під охорону.

— То ви негайно поверніть майно…

— Ха-ха-ха… мої хлопці давно дали всьому лад: все розділили між собою. Що можна, їдять, а зі шкір чоботи шиють, В. Тютюнник почав говорити сердито і на «ви».

— Ви коли будете виконувати мій наказ? Коли вирушите в Трошу?

— Коли захочу, — жартував Волох.

— Та ви думаєте підлягати мені чи не думаєте? Чи для вас ніяка влада не існує?