Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

В. Тютюнник був хворий; у нього почався тиф, від якого він пізніше і вмер у м. Рівному. Полковник Мішковський (начальник Штабу Армії) теж хворів на запалення легенів. Вон не могли чекати кінця наради і виїхали до Польщі. Виїжджаючи, вони видали мені мандат такого змісту:

«Командуючий Армією УНР 6 грудня 1919 року, ч. 32. Ставка. Отаману Ю. Тютюннику. З одержанням цього Ви призначаєтесь начальником Київського загону. Ви користуєтеся диктаторськими правами у розпорядженнях, викликаних військовими потребами. Отаман В. Тютюнник. Начальник штабу полковник Мішковський».

З усюго видно, що ні В. Тютюнник, ні полковник Мішковський не знали про наказ Петлюри ч. 101 віл 5 грудня. Не можна припустити, щоби В. Тютюнник, знаючи, що командувачем уже призначений Омелянович- Павленко, видавав такі мандати. Треба зазначити, що такі ж документи за підписом В. Тютюнника і Мішковського написані всім командуючим дивізіями, не виключаючи і Омеляновича-Павленка. Залишаються фактом два накази Петлюри від 5 грудня з «новим завданням» і В. Тютюнника від 6 грудня, де він иадас «диктаторські права», сам їх формально не маючи. В. Тютюнник робив те, що може і має право робити комендант фортеці, оточеної ворогом; він брав иа себе всю відповідальність за наслідки своїх розпоряджень. Документ зредагований так, що не допускає двох думок про дійсний зміст, який надавав йому автор. Наказ Петлюри, навпаки, виданий в такій редакції, що автор його міг тлумачити так свою думку, як вимагають політичні обставини будь-якого моменту.

Заховавши обидва документи на спомин про Нову Чорторию командуючі дивізіями залишили міністрів, котрі теж мали нараді, і пішли до іншої кімнати, щоб порадитися, що робити далі, бо кожна прогаяна година загрожувала несподіванкою.

Загроиький перший склав звіт про стан Волинської дивізії. Політичну частину звіту Загроцький передав п. Долуду, який мав висловити думку всіх волинців і самого Загроцького, котрий погоджувався з п. Долудом. Він заявив, що «справа політична є не його фахом, а п. Долуд на тому розуміється»…

Долуд говорив довго і переконливо. Висновки його такі, що єдиний шлях урятувати армію від загибелі — це оголосити армію прихильниками совітської влади і, користуючись допомогою Росії, реорганізуватися і чекати слушного ч» су для відновления боротьби. Він надіявся, що від московського Совнаркому можна буде добути дозвіл і допомогу на організацію Української Червоної Армії, Долуд не мав надії, що армія не загине, коли вирушить у запілля ворога. Якби московський Совнарком не погодився на утворення окремої Української Червоної Армії, то як мінімум ми мусили б вимагати збереження Українських дивізій у складі Червоної Російської Армії.

Після п. Долуда говорив я. Мені неважко було довести помилкову позицію п. Долуда. Він не згадав про те, що маємо робити, якщо росіяни і иа та не згодяться, шоби в складі своєї армії зберегти Українські дивізії. А що вони не згодяться, я був цілком певний Досвід праці у Григор'єва[9] і багато фактів з політики червоної Москви до інших національностей колишньої Російської імперії, які теж хотіли мати національні армії, хоч би й червоні, свідчили про те, що думки Долуда є помилкові.

Усяка армія твориться не для параду. Московські комісари не гірше за нас розуміли, проти кого поверне свої багнети Українська Армія, якби вона тільки організувалась. Опріч того, почервоніння Української Армії, що два й півроку завзято билася проти Росії під національним прапором, мало би негативні для нас моральні наслідки. Ціла армія ніколи не визнала би спілки з Москвою хоч би й тимчасової, тому загрожував ще й розвал самої армії. Я категорично заявив, що, ставлячи своєю метою продовження збройної боротьби за всяку ціну і збереження армії до весни, уже зважився прорватися у затил білих росіян. Після знищення білих боротися проти червоних. Трутенко стояв ще на іншому становищі. Він був не проти переходу до Червоної Російської Армії, але він і старшини дивізії боялися, що червоні призначать усіх на страту. Трутенко мав рацію, бо Третя дивізія далася взнаки росіянам, коли нею командував Ол. Удовиченко. У запілля йти Трутенко теж вважав небезпечним, бо партизанка вимагає великого досвіду й особливо її важко провадити зимою. Найкращий вихід, на думку Трутенка, був у тому, щоби переїхати на терени, зайняті польськими військами, де всі мали бути інтернованими. Тим, хто хоче йти на партизанку, він пропонував дати дозвіл. Нарешті Омелянович-Павленко сказав, що запорожці не підуть під команду Волоха, а в Польщу вони теж не підуть, бо мають досить досвіду зі свого перебування в Румунії під час переходу з півдня до решти армії. Тому Запорізька дивізія вирушить на Полтавщину та Катеринославщину.

Загроцький згодився йти в запілля, а за ним згодився на те і Трутенко.