Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Делегація втратила надію, що їй швидко вдасться розшукати Штаб Української Армії, і просила, щоби я дав відповідь персонально. Моя відповідь не була довгою. Я відповів: «У мене нема уповноважень говорити від цілої армії, тому я висловлюю тільки свою власну думку. Ми вже припинили боротьбу проти Добровольчої Армії, бо вона тепер не є серйозною силою. Дні вашої, ще місяць тому великої, армії пораховані. Я не знаю, чи ви застанете її ще в Одесі, коли повернетеся. Якби справді розпочалися про який-нсбуль союз наш з вами, то, напевно, українське командування почне їх з політики, котрої не хоче зачіпати ваше командування. Не може бути мови про союз до часу, поки Командування озброєними силами Півдня Росії не признає суверенних прав Української держави. Тільки в такому випадку міг би бути утворений спільний фронт проти червоних. Зрозуміло, що під час операцій на території Української Держави Добровольча Армія підлягала б українському командуванню. Трудно сподіватися, щоби Генерал Омелянович-Павленко дав іншу відповідь, бо наші думки не розходяться».

Делегація все ж просила передати пропозиції до штабу армії. Один з делегатів зараз же з Вільшани повернувся до Одеси, а другий, що походив з Харківщини, упросився до Української Армії і був призначений у Четвертий кінний полк. Він загинув пізніше в бою з росіянами під м. Смілою.

Потім всі командуючі дивізіями погодилися з моєю відповіддю делегації денікінців. Той делегат, що повернувся до Одеси, таки не застав своїх, вони вже втекли в різні сторони. Через Румунію він перебрався до Польщі.

Наші зносини з білими росіянами закінчилися.

Маємо класичний приклад російського нахабства і ненависті до націй, що провадять визвольну боротьбу. Учорашній пан хоче бути паном і сьогодні. Свого існування він не уявляє інакше, як тільки в ролі експлуататора націй пригноблених. Для росіян ще довго буде незрозумілою психологія інших націй, що колись входили в склад імперії. Вони все шукали і будуть шукати «тісного союзу без політики». У серпні 1919 року в час, коли Денікін от-от сподівався в'їхати в Москву, росіяни на станції Цвіткове говорили нашій делегації, що вони «нє врагі Петлюри і готови драцца вмєсте протів большевіков, но обязатєльно под командованієм Южной Армії». Через півроку погромлена, майже знищена Добровольча Армія звертається з пропозицією «союзу без політики, бо політика вимагає часу»… Для політиків Озброєних сил досвід не існує.

Українська Армія теж хотіла мати союзників, але союзників проти Росії. Таких союзників годі знайти в таборі росіян.

До цього часу в частини української інтелігенції є думка, що краще було дійти до якоїсь згоди з білими росіянами для спільної боротьби проти червоних. Ці інтелігенти ще й досі переконують усіх, що Денікін помилку зробив, не прийшовши до згоди з нами. Тому, ато сам помиляється, все здасться, що помиляється його противник.

Маса Української Армії ніколи не поділяла і не могла поділяти думок деяких наших військових фахівців, що в той час що не уявляли собі дійсних інтересів української нації та переконували всіх, що перемога нашої національної ідеї можлива тільки в союзі з нашими національними ворогами. Для національної армії не могло бути дилеми: «або з большевиками проти

Антанти, або з Антантою проти большевиків»[13]. Українська нація мусила і мусить іти хоч й з ким, аби йти проти своїх національних ворогів і їх союзи Так розуміла своє завдання армія.

У той час, як наші найбільш відповідальні дипломати «со спокойной совєстю подпісивалі етот документ, в котором билі ізложени сокровєнниє мислі по основному вопросу о путі возможнаго воссозданія в тот момєнт государствєнного порядка на развадінах і хаосе, в котором уже прєбнвала тогда почті вся тєріторія рухнувшаго російскяго государства»[14] і переконувала Антанту в потребі нашого союзу з росіянами, а армія бажала мати союзників проти росіян і, не знаходячи їх ззовні, знаходила собі такого союзника в «развалінах і хаосе», від котрих ще й досі не «рухнуло російскоє государство». Нам був і є потрібний хаос у та наших національних ворогів, бо тільки при такому хаосі зможе творити український національний Геній свою Національну Державу.

Розділ ІІІ

Доля «отаманського тріумвірату». Політика Волоха і «коростенська інструкція». Ревком Правобережжя і його політика, Червоні росіяни і наші боротьбисти. Кінець волохівщини.