Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Тріумвірат: Волох, Божко і Данченко, як і всі тріумвірати, не були довговічним. Усі три отамани були занадто великими честолюбами і бажали влади, що не врівноважувалося холодним розумом, без якого політик не політик. Одного патріотизму і персональної хоробрості, яких вони мали досить, було замало для того, щоби опанувати політичною ситуацією, що була особливо складною. Не мали вони ні належної освіти, ні досвіду, ні природних властивостей, щоби стати на чолі політичного життя України. Ні один з отаманів не перевищував своїх товаришів настільки, щоби стати паном над рештою. До того часу, поки Петлюра не приїхав до Польщі, отамани йшли гуртом проти нього, але як тільки той вислизнув із-під невдало зробленого замаху на переворот, почалась між отаманам боротьба за першенство. Кожному хотілося бути українським «червоним главковерхом». Червоної Української Армії ше не було, а «главковерхів» уже було досить. Волох мав найбільшу фактичну силу. Була то бригада червоних гайдамаків, які чи по волі, чи теж уже мимоволі мусили підтримувати свого шефа. Волох визнав Волинську Революційну Раду тимчасово Всеукраїнською Революційною Радою. Зате в свою чергу нова верховна влада «призначила»

Волоха Головнокомандуючим Українськими червоними військами. На симпатії верховної влади до Волоха мала немалий вплив і скарбниця, що була забрана в Любарі. Цю скарбницю взяв під свою охорону Волох. Божко був призначений начальником штабу Волоха, а Данченко — помічником «главковерха».

Найбільш енергій ний з усіх отаманів Божко не міг погодитися з таким розподілом ролей. Зрозуміло, що при першому слушному випадкові Божко спробував би повернути долю в свій бік. Тому Божко був «випадково» забитий червоним козаком. Похоронили колишнього тріумвіра тора з належною помпою в с. Красносільці, що на шляху між Любаром і Чудновом. Після такого «випадку» Данченко нічим не виявляв себе, аж поки не зник від Волоха.

Після невдалих Любарських подій Волох боявся, що його дожене Київська дивізія, перед котрою він утік до Чуднова. Тому він перейшов за лінію фронту Червоної російської Армії й отаборився в районі м. Троянова. Звідти ж розпочав він перші кроки своєї зовнішньої політики.

Житомир був у руках червоних росіян. У цьому ж місті знаходився Центральний Комітет Української комуністичної партії; ця партія звичайно звалася боротьбистською. У першу чергу Волох і революційна рада вислали делегатів для розшуку Комітету. За допомогою останніх Волох думав розпочати переговори з Московським Совнаркомом. Посланці зайшли в місцевий комітет Російської комуністичної партії для того, щоби запитати, де знайти боротьбистів. Зрозуміло, що росіяни вжили всіх заходів, щоби волохові не побачилися з боротьбистами. Вони здивовано відповіли, що в Житомирі ніколи не було і нема ніякого комітету української партії[15].

Тоді Волох вислав свою делегацію без боротьбистів. Делегація поїхала до Коростеня, де перебував штаб Дванадцятої Російської Армії. Делегнація мала від Волоха інструкцію вимагати від росіян визнання незалежності Української Соціалістичної Радянської республіки, обов'язкового утворення Української червоної армії з окремим командуванням, недоторканості осіб української національності, що раніше проводили боротьбу проти червоних росіян, а тепер визнають Українську радянську владу. За все це обіцяв Волох міліарний союз проти світової буржуазії.

У Коростені делегація поговорила з Порайком (ренегат з Галичини). Вона ще просила дозволу поговорити по прямому дротові з Троцьким (Москва), але їй відмовлено в проханні. Росіяни не згодилися на пунктах Волоховської інструкції. Замість того вони запропонували свою «інструкцію». Вони прощали і милували Волоха і всіх, що визнали радянську владу, і наказували: 1. У 24 години скласти зброю. 2. Без зброї пройти через Житомир, де частини будуть урочисто зустрінуті і посаджені в транспорт на залізниці. 3. Усі частини для реорганізації будуть переведені в район Мозир — Гомель. Якщо ж протягом 24 годин «інструкція» не буде виконана, то «Советская вдасть» примусово роззброїть, і всіх непослушних буде судити революційний трибунал.

«Коростенська інструкція» зовсім вивела з рівноваги Волоха. А то як же? Росіяни не надавали ніякої вартості Волохові, Революційній Раді, а навпаки наказували скласти зброю. Правда, вони «прощали і милували», але то була тільки обіцянка. Волох уже свою політику будував на тому, що ніколи не виконував обіцянок, коли те не було для нього корисним. Такої моралі він навчився від росіян і тому не був певним, що, обеззброївши, його в ЧК помилують. Така вже доля наших «главковерхів». Одні ніяк не діждалися від Антанти визнання своєї вартості як борця проти большевизму, а від других росіяни не хотіли прийняти допомогу в боротьбі з буржуазією!