Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Цими військами керує урядова Українська комуністична партія (боротьбистів), За політичне правління Українських Червоних Військ І. Нсмоловський», «Товариш» редактор помістив листа боротьбистів. Поза тим не було помішено ні «спростування», ні «повідомлення», яке домагався І. Немоловський, Лист до редакції був видрукуваний, бо в той час росіяни ше думали використати Ревком Правобережжя, хоча повітовий ревком Уманьщини, організований росіянами, і не думав рідлягати Ревкомові Правобережжя. Це був момент кризи між елементами, що зовсім уже наближався до ренегатства, і тими, що хотіли залишитися і надалі правовірними боротьбистами з національною фарбою. З другого боку росіяни готувалися до ліквідації боротьбистів. Не тільки в Умані траплялися «непорозуміння». Було те у всіх повітах України. У центрах боротьбисти були нібито урядовою партією, а на периферії російські елементи часто зовсім не рахувалися з «жолто-блакітними комуністами», як називали вони боротьбистів. Населення місцями стало покладати надії на боротьбистів, як і на всяку іншу опозицію росіянам. Це робило клопіт місцевим агентам «Совєтської влади». Майже одночасно з уманськими «непорозуміннями» Канівський Ревком наказус: «З огляду на поширення по м. Каневу і повіту провокаційних чуток…. Попереджаємо населення міста і повіту, що ніяких непорозумінь між революційними партіями Українською комунічтичною партією (боротьбистів) і Українською (власне російською — Ю. Т.) комуністичною партією (більшовиків) немає. Партії при повній згоді встановлюють в Україні владу Рад селянських і робітничих депутатів. Особи, котрі будуть розповсюджуватн провокаційні чутки, будуть віддаватися суду Військово-революційного трибуналу. Голова Канівського повітового Військреавму Федоренко. Завідуючий інформаційно-агітаційним відділом Крижанівський. 20 січня 1920 року. м. Канів».

Ми вже бачили, що то за «повна згода» була в Умані, та Коростені. Можна собі уявити трагедію наших патріотів, якщо росіяни, незважаючи на всі вільні і невільні заслуги боротьбистів перед Червоною Москвою, все ж не хотілти «регулярних українських військ», хоч ними й керувала «урядова партія», а навпаки, де тільки можна підкреслювали нерегулярність боротьбистів і їх війська.

Росіяни провокували Волоха і боротьбистів, між гайдамаками розповсюджували вісті про велику кількість грошей, що були забрані в Любарі, а потім пропали у приватних кишенях. Говорили, що все золото забрав Волох для себе та для Ревкому, а для гайдамаків залишилася сама мідь та ще трохи срібла. Вони рішуче прибирали всю владу до російських рук. Волох та борогьбисти пручалися, але з того нічого не вийшло.

Тим часом обдурені гайдамаки побачили, що ніякої Соціалістичної Радянської Української Республіки нема. Поодинокі й гуртками «українське червоне військо» почало перебігати до нас. Так утекла вся «червона» кіннота під командою п. Легіня і приєдналася ло Запорізької ливізії. У зв'язку зі всім, а особливо в зв'язку з провокаційною працею росіян, настрій серед гайдамаків був надзвичайно напруженим. Гайдамаки збиралися побити Волоха і Ревком Правобережжя, а потім прийти з каяттям до нашої армії.

Переконавшись у неможливості створення Української армії за допомогою росіян, відчуваючи загрозу бути знищеними своїм же «червоним військом», боротьбисти і Волох вирішили ліквідувати «військо2 і припинити утворення Соціалістичної Української республіки.

Пештки гайдамаків насильно влито в Сорок четверту і Шістдесяту дивізії. Ревком Правобережжя тихо вмер. Волох був «помилуваний2 росіянами і навіть одержав призначення організатора читалень для робітників і селян, але за відсутністю українських книжок змушений був розповсюджувати російську агітаційну літературу серед українського населення. Ті українські книжки, що були видруковані в часи української влади, росіяни понищили в «золоту добу» як контрреволюцію.

Ціла волохівщина відбилася на долі боротьбистів. Деякі члени партії на чолі з Шумським, Полозовим, Елланським та іншими «лідерами» стали ренегатами, а вслід за тим «урядовими особами» Росії, а інші колишні боротьбисти змушені були перейти на нелегальний стан. Партія лівих угодовців умерла.

З моменту «помилування» росіянами Волоха остаточно закінчив своє існування і «отаманський тріумвірат». Данченко, боячись такого «випадку», як з Божком, залишився в районі м. Янушполя і не відомо, де зник укупі з Волинською революційною радою. Волох працює за шматок хліба[19].

Партія боротьбистів, як і всяка угодова партія, розклала український національний табір. Порвавши з угодовцями, вона могла би стати на певний час осередком революційних сил, що працювали в Україні. Але для того у «лідерів» не було ні рішучості, ні бажання. По слизькому шляху угоди вони докотилися до російської комуністичної партії, в члени котрої і перейшли. Послідовні угодовці неминуче покінчать ренегатством. Це трапилося і з «лідерами» боротьбистів.