Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри (2023)

- Ні, я не хочу, - тихо сказав він. - Я не думаю, що я з крутих.

- Обличчя в тебе схоже на те, у що я вчора вступив, - сказав Джоуї.

Вони з Міккі розреготалися, заливаючись пронизливим гієнським сміхом і даючи один одному п'ять.

- Слухайте, хлопці. Мені дуже потрібна камера, - сказав Грег, простягаючи руку, щоб забрати її. - Вона все одно нікуди не годиться. Вона зламана. І вона мені не належить.

- Так, ну звісно. Зламана, - додав Майкл, кивнувши головою.

- Вірю. Я повірив, - саркастично сказав Міккі. - Давай просто перевіримо.

Він знову підняв камеру і направив її на Джоуї.

- Справді, хлопці. Мені потрібно її повернути, - відчайдушно сказав Грег.

«Якщо вони зроблять знімок», зрозумів Грег, «вони можуть відкрити її секрет. Що її фотки показують майбутнє, показували лише погані речі, що потім трапляються з людьми. Що камера ніби передбачала злом. Можливо, вона навіть спричиняла це зло!»

- Скажи «сир», - наказав Міккі Джоуї.

- Просто клацни вже цією дурною штукою! - нетерпляче відповів Джої.

«Ні!», подумав Грег. «Я не можу цього допустити. Я повинен повернути камеру в будинок Коффманів.»

Імпульсивно Грег стрибнув уперед. З криком він вирвав камеру з рук від обличчя Міккі.

- Якого біса! - здивовано скрикнув Міккі.

- Тікаймо! крикнув Грег до Пташки й Майкла.

І, не кажучи більше ні слова, троє друзів розвернулися і побігли безлюдним дитячим майданчиком у сторону своїх домівок.

Серце калатало в грудях. Грег міцно стиснув камеру і побіг так швидко, як тільки міг. Його кросівки стукотіли по сухій траві.

«Вони нас зловлять», думав Грег, задихаючись, поки він мчав до вулиці. «Вони зловлять нас і поб'ють. Вони збираються забрати камеру. Ми покійники. Нам кабзда!»

Грег і його друзі не оберталися, поки не опинилися на протилежному боці вулиці.

Шумно дихаючи, вони озирнулися  і лише тоді з полегшенням вигукнули.

Джої та Міккі навіть не зрушили з місця біля трибун. Вони не погналися за ними. Вони стояли, притулившись до трибун, і сміялися.

- Побачимося пізніше, хлопці! - гукнув їм услід Джоуї.

- Ага. До зустрічі, - крикнув Міккі.

Вони обидва знову розреготалися, наче сказали щось дуже смішне.

- Мало не попались, - сказав Майкл, все ще важко дихаючи.

- Вони не жартують, - сказав Пташка, виглядаючи дуже стурбованим. - Вони зловлять нас пізніше. Ми покійники.

- Це просто балачки. Це просто багато пустих балачок в повітря, - спробував заспокоїтись Грег.

- Невже?-  Майкл майже заплакав. - Тоді чому ж ми так бігли?

-Тому, що ми запізнюємося на вечерю, - пожартував Пташка. – Ладно, бувайте, хлопці. Я ще встигну, якщо не поспішатиму.

- Але ж камера... - запротестував Грег, все ще міцно стискаючи її в одній руці.

- Вже пізно, - сказав Майкл, нервово проводячи рукою по своєму рудому волоссю.

- Так. Доведеться зробити це завтра або ще колись, - погодився Пташка.

- Тоді ви, хлопці, підете зі мною?-  нетерпляче запитав Грег.

- Е-е... мені вже час йти, - не розбірно відповів Пташка.

- Мені теж, - швидко сказав Майкл, уникаючи погляду Грега.

Усі троє повернули свої погляди на дитячий майданчик. Джої та Міккі зникли. Напевно, пішли тероризувати інших дітей.

- Пізніше, - сказав Пташка, ляснувши Грега по плечу, коли той розвернувся, щоб підти геть. Троє друзів розділилися, побігли в різні боки через газони та під'їзні шляхи, прямуючи додому.

Грег пробіг увесь шлях до свого подвір'я, перш ніж згадав про знімок, який він запхав у кишеню джинсів.

Він зупинився на під'їзній доріжці й витягнув його.

Сонце сідало за гараж. Він підніс знімок до обличчя, щоб чітко його розгледіти.

- О, ні! - вигукнув він. – Не може бути!

Двадцять четверта глава

- Це неможливо! - Грег голосно вигукнув, роззявивши рота на знімок у тремтячій руці.

«Як Шері потрапила на фото?»

Фотка була зроблена кількома хвилинами раніше, перед трибунами на спортивному майданчику.

Але там була Шері, яка стояла поруч із Грегом. Його рука тремтіла, рот висів відкритим від невіри, Грег витріщився на фотографію.

Фотка була дуже чіткою. Вони були на дитячому майданчику. Він міг бачити бейсбольне поле на задньому плані.

І там були вони. Грег і Шері.

Шері стояла так чітко, так ясно - прямо біля нього.

І вони обидва дивилися прямо перед собою, з широко розплющеними очима, з відкритими ротами, їхні вирази застигли в жаху, а якась велика тінь накрила їх обох.

- Шері? – Грег майже заплакав, опустивши камеру і кинувши погляд на переднє подвір'я. - Ти тут? Ти мене чуєш?

Він прислухався.

Тиша. Він спробував ще раз.

- Шері? Ти тут?

- Грег! - покликав голос.

Видавши переляканий крик, Грег обернувся.

- Гаа?

- Грег! - повторив голос. Він не одразу зрозумів, що це була його мати, яка кликала його від вхідних дверей.

- О, привіт, мамо, - відчуваючи себе ошелешеним, він сховав знімок назад у кишеню джинсів.

- Де ти був? - запитала його мати, коли він підійшов до дверей.  - Я чула про Шері. Я страшенно переживала. Я не знала, де ти був.

- Вибач, мамо, - сказав Грег, поцілувавши її в щоку. - Я повинен був залишити записку.

Він увійшов до будинку, відчуваючи себе дивно і не у своїй тарілці. Сумний, розгублений і наляканий водночас.

 

*****