Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри (2023)

Через два дні, в день високих сірих хмар, повітря було гарячим і задимленим, Грег походжав туди-сюди по своїй кімнаті після школи. Будинок був порожній. Не було нікого окрім нього. Террі пішов за кілька годин до того на свою післяшкільну роботу в "Дайрі Фріз". Місіс Бенкс поїхала до лікарні, щоб забрати батька Грега, який нарешті повертався додому.

Грег знав, що має радіти поверненню батька. Але було ще надто багато речей які турбували його, не давали спокою. Лякали його.

По-перше, Шарі досі не знайшли.

Поліція була повністю спантеличена. Їхньою новою теорією було те, що її викрали.

Її несамовиті, скорботні батьки постійно чекали вдома біля телефону. Але викрадачі не дзвонили, щоб вимагати викуп. Не було жодних зачіпок. Нічого не залишалося, окрім як чекати. І сподіватися.

З плином часу Грег відчував себе все більш і більш винним. Він був упевнений, що Шері не викрали. Він знав, що якимось чином камера змусила її зникнути. Але він не міг нікому розповісти про те, у що він вірить. Ніхто б йому не повірив. Будь-хто, кому він намагався розповісти цю історію, вважав би його божевільним.

Зрештою, камери не можуть бути лихими.

Камери не можуть змусити людей впасти зі сходів. Або розбити машину. Або зникнути з лиця землі.

Камери можуть лише записувати те, що вони бачать.

Грег втупився у вікно, притиснувшись лобом до скла, дивлячись на задній двір Шері.

- Шері, де ти? - запитав він уголос, дивлячись на дерево, на якому вона позувала.

Камера все ще була захована в потаємному відділенні в узголів'ї ліжка. Ні Пташка, ні Майкл не погодилися допомогти Грегу повернути її до будинку Коффманів.

Крім того, Грег вирішив притримати її ще деякий час, на випадок, якщо вона знадобиться йому як доказ.

На випадок, якщо він вирішить комусь розповісти про свої страхи з цього приводу.

На випадок...

Іншим його страхом було те, що Спайді повернеться до кімнати Грега, за камерою.

Було чого боятися.

Він відштовхнувся від вікна. Останніми днями він провів так багато часу, дивлячись на порожнє подвір'я Шері.

Думаючи. Розмірковуючи.

Зітхнувши, він потягнувся до узголів'я ліжка і витягнув два знімки, які він сховав там разом з камерою.

Ці два знімки були зроблені минулої суботи на дні народження Шері. Тримаючи по одному в кожній руці, Грег втупився в них, сподіваючись побачити щось нове, щось таке, чого він не помічав раніше.

Але фотографії не змінилися. На них все ще було її дерево, її подвір'я, зелене у сонячному світлі. Але не було Шері. Нікого на тому місці, де стояла Шері. Ніби об'єктив пройшов крізь неї.

Дивлячись на фотографії, Грег випустив крик болю.

Якби ж то він ніколи не заходив до будинку Коффманів.

Якби ж то він ніколи не крав камеру.

Якби ж то він ніколи не фотографував нею.

Якби ж то... якби ж то... якби ж то...

Перш ніж він усвідомив, що робить, він розірвав обидва знімки на крихітні шматочки. Голосно задихаючись, здіймаючи груди, він розірвав знімки й дозволив шматкам впасти на підлогу.

Коли він розірвав обидва знімки на крихітні клаптики паперу, він кинувся обличчям вниз на ліжко і заплющив очі, чекаючи, поки серце перестане калатати. Чекаючи, коли пройде важке почуття провини й жаху.

Через дві години біля його ліжка задзвонив телефон.

Це була Шері.

Двадцять п'ята глава

- Шері, невже це справді ти? - прокричав Грег у слухавку.

- Так. Це я! - Вона була здивована, так само як і він.

- Але як? Я маю на увазі... - Його думки не вкладалися в голові. Він не знав, що сказати.

- Твої здогадки не гірші за мої, - сказала йому Шарі. - Зачекай хвилинку.

І він почув, як вона відійшла від телефону, щоб поговорити з матір'ю.

- Мамо... перестань плакати. Мамо, це справді я. Я вдома.

Через кілька секунд вона повернулася на лінію.

- Я вдома вже дві години, а мама все ще плаче і здається не збирається спинятися!

- Мені теж хочеться плакати, - зізнався Грег. - Я просто не можу в це повірити! Шері, де ти була?

На довгу мить настала тиша.

- Я не знаю, - нарешті відповіла вона.

- Як так?

- Я справді не знаю. Це було так дивно, Грег. Щойно я була на вечірці з нагоди свого дня народження. А наступної миті стою перед своїм будинком. І минуло бляха два дні. Але я не пам'ятаю, що мене не було тут. Чи я була десь ще. Я не пам'ятаю взагалі нічого.

- Ти не пам'ятаєш, як зникла? Або як повернулася? - запитав Грег.

- Ні. Нічого, - відповіла Шері, її голос тремтів.

- Шері, ті фотографії, які я зробив, пам'ятаєш? Тою бісовою камерою? Ти була невидимою на них...

- А потім я зникла, - сказала вона, закінчуючи його думку.

- Шері, як ти думаєш?

- Я не знаю, - швидко відповіла вона. - Мені треба йти. Тут поліція. Вони хочуть мене допитати. Що я їм скажу? Вони подумають що у мене амнезія або я збожеволіла, або ще щось.

- Я не знаю, - сказав Грег, абсолютно спантеличений. - Нам треба поговорити. Камера... камера...

- Я не можу зараз, - сказала вона йому. - Може, завтра. Гаразд?

Вона крикнула матері що їде.

- Бувай, Грег. Побачимося.

І поклала слухавку.

Грег поклав слухавку на місце, і сів на край ліжка й довго дивився на телефон.

Шері повернулася.

Вона повернулася близько двох годин тому.