Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри (2023)

З-за сусідської огорожі вискочив допитливий кокер-спанієль, голосно дзявкаючи. Шері зупинилася, щоб погладити його. Пес, люто виляючи обрубком хвоста, кілька разів лизнув її руку. Потім втратив інтерес і знову зник у живоплоті.

Четверо друзів продовжили йти кварталом, граючись, намагаючись збити один одного з бордюру, коли йшли. Вони перейшли вулицю і пішли далі повз школу.

Кілька хлопців кидали м'ячі в кошик, а маленькі діти ганяли м'яча на бейсбольному майданчику, але нікого з них вони не знали.

Дорога вигиналася вбік від школи. Вони йшли нею повз знайомі будинки.

Потім, одразу за невеликою лісосмугою, всі зупинилися і подивилися на похилу галявину, на якій траву не косили тижнями або навіть місяцями. Звідусіль стирчали високі бур'яни, чагарники були пошарпані й зарослі.

На вершині галявини, майже сховавшись у тіні величезних старих дубів, розкинувся великий напівзруйнований будинок. Колись цей будинок був величним. Він був вкритий сірою черепицею, триповерховий, із заґратованим ґанком, похилим червоним дахом і високими димарями з обох боків. Але розбиті вікна на другому поверсі, потріскана, побита негодами черепиця, голі місця на даху та віконниці, що вільно висіли поруч із заляпаними пилом вікнами, свідчили про занедбаність будинку.

Усі в Піттс Лендінгу називали його будинок Кофмана.

«Коффман» - так було написано на поштовій скриньці, що нахилилася на зламаному стовпі перед будинком. Але будинок був занедбаний роками. І люди любили розповідати дивні історії про будинок: історії про привидів і дикі казки про вбивства та моторошні речі, які там відбувалися. Швидше за все, жодна з них не була правдою.

- Агов, здається я знаю, чим ми можемо розважитися, - сказав Майкл, дивлячись на будинок, занурений у тінь.

- Що? Ти про що? - насторожено запитав Грег.

- Ходімо до будинку Коффманів, - сказав Майкл і почав пробиратися через зарослу бур'янами галявину.

- Пффф! Ти з глузду з'їхав? - озвався Грег, поспішаючи його наздогнати.

- Ходімо всередину, - сказав Майкл. Його блакитні очі ловили відблиски вечірнього сонця, що проникало крізь високі дуби. – Ми ж хотіли пригод. Чогось захоплюючого! Ходімо, подивимось, що там!

Грег завагався, але все ж ступив в будинок. Холодний мороз пробіг по його спині.

Перш ніж він зміг щось сказати, темна фігура вискочила з тіні високих бур'янів і накинулась на нього!

Друга глава

Грег аж впав на землю.

- Ааа! - закричав він.  Але одразу почув що інші сміються.

- Це той тупий кокер-спанієль! - крикнула Шері. - Він ішов за нами!

- Йди додому, песику. Йди додому! - Пташка відштовхнув собаку.

Пес підбіг до бордюру, розвернувся і витріщився на них, люто виляючи куцим хвостом.

Відчуваючи збентеження від того, що він так злякався, Грег повільно звівся на ноги очікуючи, що друзі й далі будуть потішаться над ним. Але всі задумливо дивилися на будинок Коффманів.

- Так, Майкл має рацію, - сказав Пташка і ляснув Майкла по спині, так сильно, що той аж здригнувся.

Майкл повернувся, щоб вдарити його у відповідь.

- Подивімось, як воно там.

- Нізащо, - сказав Грег, відступаючи. - Я маю на увазі, що це місце трохи моторошне, ви що не бачите?

- І що? - Шері кинула йому виклик, приєднавшись до Майкла і Пташку, які повторили її питання.

- І що?

- Ну... я не знаю, - відповів Грег. Йому не подобалося бути найрозумнішим у групі. Всі завжди сміялися з розсудливого. Звісно крутіше бути диким і божевільним. Але якимось чином він завжди опинявся розсудливим.

- Не думаю, що нам варто туди заходити, - сказав він, дивлячись на занедбаний старий будинок.

- Ти що боязливе курча? – почав дражнитись Пташка.

- Ціпля, ціпля! - Майкл приєднався до нього.

Пташка почав голосно кудкудакати, засунувши руки під пахви й махаючи руками. З його очима-намистинками й дзьобатим носом він реально був схожий на курча.

Грег не хотів сміятися, але нічого не міг вдіяти. Пташка завжди змушував його сміятися.

Кудкудакання і ляскання, здавалося, поклало край розмові. Вони стояли біля розбитих бетонних сходів, що вели до заґратованого ґанку.

- Поглянь. Вікно біля вхідних дверей розбите, - сказала Шарі. - Можна просто простягнути руку і відчинити.

- Крутяк, - з ентузіазмом сказав Майкл.

- Ми справді це зробимо? - запитав Грег, як найрозумніший з них. - Я маю на увазі... а як же Спайді?

Спайді це дивакуватий чоловік років п'ятдесяти-шістдесяти, якого часто бачили, коли той ховався по місту. Він був повністю вдягнений у чорне і пересувався на довгих, худих ногах. Він скидався на чорного павука, тому всі діти й називали його Спайді.

Скоріш за все, він був безхатченком або бродягою. Але конкретно ніхто нічого про нього не знав. Ні звідки він прийшов, де жив. Але багато дітей бачили, як він вештався біля будинку Коффманів.

- Може, Спайді не любить відвідувачів, - застеріг Грег.

Але Шері вже простягала руку крізь розбиту шибку, щоб відімкнути вхідні двері. Після невеликих зусиль вона повернула латунну ручку, і важкі дерев'яні двері відчинилися.

Один за одним всі увійшли до будинку. Грег неохоче пішов за ними.