Робін Гуд

Робін кивнув головою і заспівав ще голосніше. День кінчався. Гості почали прощатися. Гикаючи, вони подовгу розкланювались перед шерифом і зовсім не помічали сонного єпіскопа.

Коли всі розійшлися, шериф наказав одному із слуг провести Робіна в його кімнату, нагадавши, що вони зустрінуться вранці за сніданком.

Робін дотримав слова. Увечері він поговорив з Маленьким Джоном, а другого дня зустрівся з шерифом. Проте Маленький Джон мав стільки пригод, відколи залишив ліс, що йому слід відвести окремий розділ.

Отже повернімось до цієї історії, про яку оповідають старовинні народні балади, і дізнаємось, як Маленький Джон потрапив у слуги до шерифа.

Розділ четвертий

ЯК МАЛЕНЬКИЙ ДЖОН СТАВ СЛУГОЮ ШЕРИФА

Тепер послухайте, як Джон

Прислужував шерифу,

А під кінець таке утнув

— Покотишся зо сміху.

Настав другий день ярмарку в Ноттінгемі, і люди юрмами сунули в місто через усі міські брами. В яскраво пофарбованих ятках красувався найрізноманітніший крам, на розі майже кожної вулиці виступали клоуни та лицедії. Тут і там височіли спеціально споруджені помости для двобоїв на палицях — змагання ці народ вельми полюбляв дивитися.

Непереможним бійцем на палицях в усій довколишній місцевості вважався тоді якийсь Ерік з Лінкольна. Про його подвиги, оспівані в баладах, ходила слава по всьому графству. До того ж цей Ерік страшенно любив похизуватись. Ось і сьогодні він набундючено походжав по одному з численних помостів, вихваляючись своїм молодецтвом і пропонуючи першому-ліпшому, хто забажає з ним позмагатись, проломити голову за шилінг. Кілька чоловік одважились випробувати свою вправність та силу, проте Ерік швидко впорався з ними і зштовхнув з висоти на землю під загальний регіт та глузливі вигуки глядачів.

Навпроти помосту, де орудував Ерік, сидів якийсь незграбний здоровань у брудному старчачому лахмітті, з за рослим щетиною обличчям, і тільки посміхався, коли дрючок непереможного вояка торохкав по чиємусь черепі. Та ось, обходячи арену під час перерви у грі, викликаної тим, що більше не було охочих підставляти свої боки під його удари, Ерік зненацька помітив глузливу посмішку довготелесого обірванця й різко обернувся до нього.

Гей, ти, голодранцю! — гаркнув він, — перестань шкірити зуби і поважай кращих за себе, бо, клянусь богородицею, зараз же виб'ю пилюку з твого дрантя!

Здоровань у лахмітті посміхався й далі.

Я бідний жебрак, — відповів він, — проте я завжди готовий виявити повагу до того, хто справді кращий за мене. Тільки боюсь, що вам не пощастить навчити мене кращих манер, так само як і вибити пилюку з моєї куртки.

Ану виходь! Виходь сюди! — загаласував Ерік, розмахуючи палицею.

Це можна, — сказав здоровань, повільно й важко підводячись з місця і розминаючи зомлілі ноги, — 3 великим задоволенням полічу хвастунцеві ребра, якщо добрі люди позичать мені кийок.

Десятків зо два рук одразу потяглися до нього з дрючками — охочих подивитись, як лусне чиясь голова, було багато, хоч ніхто вже не бажав ризикувати власною.

Здоровань вибрав найтовщу й найважчу палицю і, сумовито зігнувшись, незграбно поліз на поміст. Та коли він опинився поряд з Еріком і випростався, то виявилось, що він майже на голову вищий за свого супротивника. Однак палицю він тримав якось так смішно, що натовп вибухнув дружним реготом.

Постій за честь Ноттінгема, хлопче! — лунали звідусюди вигуки.

Бійці стали на свої місця і зміряли один одного поглядами. Кожен з них чекав, що перший випад зробить інший. Але так вони стояли лише якусь мить, бо Ерік, бажаючи провчити необережного обідранця і скинути його чимшвидше з помосту, сміливо почав атаку і з усієї сили луснув свого супротивника по плечі. Жебрак аж затанцював від болю і вдав, ніби от-от випустить палицю з рук. Натовп заревів, а Ерік приготувався до наступного, ще дошкульнішого удару. Та раптом незграбного жебрака наче підмінили. Він блискавично випростався на весь зріст і почастував Еріка таким несподіваним та влучним ударом зліва, якого тому ще ніколи не доводилось скуштувати. Хвалько гепнувся, мов каменюка, на дошки помосту, а натовп, чиї симпатії одразу перейшли на бік жебрака, аж надривався з реготу та криків, бо ніхто досі не бачив, щоб Ерік з Лінкольна ковтав пилюку.

Проте Ерік так само швидко підхопився на ноги, як і впав. Поквапливо відскочивши вбік, він приходив до тями й чекав слушної для себе нагоди. Тепер Ерік упевнився, що має справу з дуже серйозним супротивником, і став значно обережніший.