Роксолана

І знов тяжко ненавидів її, а тоді доторк її м'яких насмішкуватих уст до його шорсткої щоки - і небо вигравало стобарвними веселками. «Вони - втіха для вас, а ви - втіха для них». І щоразу нагадував Хуррем слова корану про те, що «не будете ви зобиджені й на фінікову пліву».

- Ах, ваша величність,- покірливо схиляла голову Хуррем,- я тільки жінка, а жінку може зобидити кожен.

Тепер, після яничарського заколоту, коли султан заради неї кинувся з ножем на призвідців, може, вперше відчула себе жінкою справжньою, якої ще не знав ніхто, про котру не здогадувалася й сама.

Глава 22. Гасан

А власне, що змінилося? Довкола та сама ворожнеча, ті самі обличчя, та сама недовіра, ті самі холодні очі гарему і лицемірство, лицемірство. Так ніби нічого й не сталося, не було пожеж і руїн, не було вбивств, не ревіли розсатанілі яничари за брамою Баб-ус-сааде, ' і не дрижали білі євпухи-капіджії по цей бік брами, готові втікати світ за очі, щойно вдарить у браму всезмиваючий яничарський вал.

Знов строкатими табунцями розбрелися по садах гарему безжурні одаліски, знову пасли їх очима з-поза кущів і дерев невідступні євпухи, і, мовби їм на догоду, щосили виказували нещиру цноту знудьговані гаремниці. Коли стрибала над водою Хавузу рибина, мерщій запиналися яшмаками: чи не чоловічого роду ця риба? Коли розстеляли на траві служебки скатерки з холодною бараниною, печеною птицею, солодощами, знов лунали удавано злякані зойки і затулялися одаліски то широкими фіговими листками, то зірваними трояндами, так що навіть печена птиця, здавалося, сміється від того лицемірства.

Султанська мати не показувалася. Занедужала від горя. Оплакувала смерть зятя Ферхада-паші. Оплакувала нещастя, яке сталося з її донькою Хатіджею, що ледве порятувалася від озвірілих тлумів. А Роксолана знала інше: оплакує свою невдачу. Хотіла бачити спою повістку мертву, а та - жива! Не було між ними любові й до того, тепер мали запанувати ненависть неприхована, ворожість відверта, зневага тяжка, як камінь. Всі знали про нічне зборисько у кизляр-аги, знали, що приходила туди й валіде, і всі мовчали, ховалися за машкарою удавання, несправжності й лицемірства. Може, й валіде сподівалася, що все так і лишиться невідомим, надто що призвідці яничарські вбиті без суду? В невідомості завжди є надія. Невідомість нагадує темряву, пітьму, а жінки живуть у пітьмі, звикли вершити свою владу в темряві, у прихованості. Валіде щодня слала султанові суворі листи, в яких вимагала, домагалася, наполягала. Простити дітей своїх, яничарів,- він простив, і вони простили його, куплені золотом. Відбудувати палац сестри Хатіджі - він уже звелів Коджа Сіпану спорудити на місці колишнього Ібрагімового палацу ще розкішніший, і вже тягли па будову візантійський мармур з імператорського Іподрому. Наблизити до себе вдову Ферхада-паші Сельджук-султанію? Він звелів не підпускати сестри до самої смерті. Матері своїй султан відписував коротенькими листами, в яких бажав одужання і жодним словом не відгукувався на її домагання, так ніби нічого не було, не сталося і не сподіялося. Роксолана не могла знати пі про ті листи, ні про їхню суть, але нелюдське напруження, в якому перебувала в час заколоту і котре не спадало й досі, помагало їй вичувати все, що діялося навіть у прихованості, здогадуватися про те, що трималося у найбільшій таємниці. Хіба могла забути ту страшну березневу ніч, коли вологий вітер бився у брами сералю, коли за вікнами її просторого покою лиховісне хилиталися темпі кипариси, гнулися до самої землі, ніби падали там убиті люди, падали й падали без кінця і похмуро тягнули за собою і Роксолану, щоб і вона впала, була вбита, потоптана, знищена, а десь далеко, біля копаних залізом, міддю й сріблом брам, погрожували роз'юшені вбивці, які хотіли її крові і крові її дітей, і вона ледь утрималася (сама не знали, де взяла силу втриматися), щоб не вхопити малих дітей своїх і не кинутися до тих брам смерті, по крикнути зрозпачено яничарам: «Ось вони, мої діти! Вбийте їх, а з ними й мене! Вбейте, бо несила жити, коли вже вбита давно!»

Діти спали, нічого не чули, нічого не знали. Благословенне незнання!

А тепер валіде, замкнувшись у своєму вистеленому білими килимами покої, засунувшись на всі засуви на міцних кедрових дверях, впускаючи до себе лише найближчу служебку та вірного свого пса кизляр-агу, пише й пише султанові листи. Про що вона пише? Чого їй ще треба?

Чим керувалася у ті дні Роксолана - розумом чи передчуттям? Сама не знада. Коли приходив султан, не скаржилася, не нарікала, нікого не звинувачувала, не вимагала співчуття, не просила жалощів. Навпаки: заспокоювала його самого, бо ще й досі бив його дрож і серце сповнене було такої люті, що затопити могла б цілий світ.

- Мій повелителю,- лащилася до нього Роксолана,- хіба не найбільше щастя для мене і для дітей бачити вас знову в оцих священних стінах? Хіба не світить сонце і не співають райські птахи?