Роксолана

Вона схожа була на ромашку вранці після дощу, коли квітка вже висохла, а стебельце ще вологе. Похмура душа Сулейманова розпромінювалася, і Роксолана радісно всміхалася, ховаючи гримаси болю, брала на руки то Міхрімах, то Селіма, цілувала діток, шептала їм (мовби вони могли розуміти,), як дуже їх любить, як бракує їй часто їхнього тепла і безмежної довіри. Бо тільки ж немовлята віддані матерям.

Так тривало тиждень, місяць, уже все мовби забулося чи принаймні забувалося, і тоді Роксолана вночі, у султановій ложниці, після поцілунків, утіх, стогонів і солодкого знесилення несподівано спитала:

- Чом вів мене сюди кизляр-ага?

- Не обурювалася, не гнівалася, тільки підняла свої тонкі брови в незмірному подиві.

- Як то? - в свою чергу здивувався султан.- А хто ж тебе має супроводжувати?

- Чом його досі не прибрали? - шорстко спитала Роксолана, зістрибуючи з постелі й відбігаючи в сутінки просторої ложниці, освітлюваної лише місяцем, що лив крізь високі барвисті вікна своє мертве сяйво. Стояла за тим сяйвом примарливо-переливчаста, мов струмінь джерельної води, мов безплотний дух, аж султан злякався, і, спустивши з ложа ноги, став намацувати пальцями свої м'які ступанці. Та в цей час «дух» заговорив, і Сулейман трохи заспокоївся.

- Хіба ви не знаєте, що то кизляр-ага збирав у себе призвідців, зрадивши вас, порушуючи недоторканність гарему? - допитувалася здалеку Роксолана.- Чи вам ніхто досі не сказав?

- Я не питав.

- Чому ж? - закричала вона і в один постриб дісталася до широкого ложа, до безмежного ложа її першої ганьби, її поля битви за своє існування, її перемоги й вознесіння. Зазирала султанові в обличчя, обпалювала своїм диханням, ледве не нагнічувала його важкими своїми грудьми.- Чому ж не питали нікого? Чи не знали, що вони хотіли мене вбити? Мене й дітей ваших. І найбільше хотіли - валіде і цей Чотириокий! Хай - мене. Бо хто я? Була й нема. Як мала пташка, засипана снігом. А ваші діти? Кров ваша, серце ваше, життя ваше? Чому ж не відомщені досі? І хто це зробить? І коли?

- Кизляр-ага виявив до тебе непокірливість?

- Що мені з його покірливості? Змія міняє шкіру, а не норов! Спитайте його, де він був тої ночі, коли призвідці збиралися в його покої? Може, злітав у небо і нічого не бачив, не знав? Спитайте його, ваша величність! А ще спитайте, як називав ваших дітей. Ви не чули? До вашого державного вуха не долетіло це слово? Їх називали недоносками! Чуєте? Недоносками!

Вій посадовив її поруч із собою, обняв за плечі якось невміло, винувато. Вірив кожному її слову. Бо кому ж і вірити, як не їй.

- Ти могла б сказати про це мені в перший день.

- Султан повинен знати все сам.

- А коли не знає?

- Не знає тільки тоді, коли не хоче.

- Ми приберемо кизляр-агу. Але кого поставити великим євнухом? Ми не думали над цим ніколи.

- Поставте Ібрагіма, начальника білих євнухів.

- В гаремі повинні бути євнухи чорні.

Їй однаково було - білі чи чорні, капіджібашу Ібрагіма назвала лиш для того, щоб познущатися над великим візиром,- хай простий люд сміється, називаючи візира євнухом, а євнуха - візиром. Але, назвавши ім'я капіджібаші білих євнухів, уже не хотіла відступати.

- Він захистив гарем від яничарів. Не злякався, відбивав усі напади. Врятував ваших дітей і вашу честь.

- Усіх врятував молодий яничар, якого я зробив яничарським агою.

- Ви досі не казали мені про це.

- Мужній і чесний воїн - він гідний нашого довір'я.

- Я б хотіла його бачити, мій султане. Як його звати?

- Він зветься тепер Гасан-ага.

- І ви знов кинули його між яничарів? Він там пропаде!

- Я зробив його яничарським агою.

- Ви кинули його між яничарів - це однаково що на поталу хижим звірам! Я читала в старих хроніках, як сельджуцький султан винагородив якогось Кам'яра, що врятував його від змовників. Султан дав Кам'ярові тисячу золотих, п'ять мулів, п'ять копей з сідлами й вуздечками, шість невільниць, п'ятдесят слуг і округу з прибутком у сто тисяч акче. Я хочу побачити цього Гасан-агу. Мій повелителю, обіцяйте мені!

Він погладив їй волосся.

- І приберіть цього страшного Чотириокого!

- Не вночі ж. Діждемося ранку.

- Ні, зараз, негайно! Я боюся, він уже все почув, що я говорила, все бачив і ще до ранку задушить мене! Ваша величність, врятуйте мене від цього нелюда! Приберіть його, мій повелителю!

- У сералі негоже страчувати злочинців.

- Хіба я домагаюся його смерті? Приберіть його звідси. Куди завгодно, аби тільки не було його тут. Хай виженуть за брами, як пса, і не пускають назад. Виженуть і не впускають!